П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Він народився у містечку Сачіле, розташованому у провінції Порденоне (коли він народився, вона звалася Удіне), 1921 року. Батько був фермером у патриціанській родині Дегано, вони були землевласниками (до слова), втім, родина досить швидко занепала й розвалилася, і трапилось це ще до того, як він закінчив навчання. А от його батько, старий католик, білий, якщо такі взагалі існували (втім, аж до 1943-го був фашистом), натомість перетворився на досить заможну людину (хоч багатство те було сільське, парафіяльне). Однак, незважаючи на такий статок, родина Трої й надалі мешкала у старому простому будиночку неподалік церковної площі. Церква була у венеціанському стилі, втім, як і решта, із сірими портиками внизу та кокетливими альтанками, обвитими рослинами, із кованого заліза. Недалечко, за Храмом, протікала річка Лівенца, зелена й глибока, і, здається, малий Троя бавився з іншими хлопчиськами з парафії на її берегах. Ось і все, що відомо про дитинство Трої: туманна й банальна казочка, яку наш герой жодного разу ніяким чином навіть не намагався прояснити чи ххх. Не любив реклами у будь-якому вигляді. Він, через саму природу своєї влади, насолоджувався тим, що лишався у затінку. Він і справді його не полишав. Будь-яке ймовірне «джерело», яке могло розповісти про нього, неодмінно й загадково прибиралося. Про нього не переповідали ані якихось життєвих історій, ані навіть жартів. І це було якось дуже не по-італійському, на відміну від його «хитрої» усмішки; однак, як ми, зрештою, дізнаємося згодом, у цьому була своя логіка. Всі знали, що він їздить на зеленому ххх «сітроені», та й той не був на нього записаний (значить, він не володів навіть безпретензійним «сітроеном»); знали також, що він збирає вироби з фаянсу (у його помешканні та в офісі деякі дощечки більше були схожі на маленькі цвинтарі, й вони, звісно, не були рідкісним антикваріатом). Ось, фактично, й усе, що відомо про його особу. Його мовою була його діяльність, тому для того, щоб витлумачити це, я мушу стати не лише детективом, а й бухгалтером. Я щосили постарався, й ось що з того вийшло.

Нотатка 22а

ТАК ЗВАНА ІМПЕРІЯ РОДИНИ ТРОЯ

ФІЛІЇ, НАЙБЛИЖЧІ ДО ГОЛОВНОГО ОФІСУ

Переїхавши до Мілана у 1943 році, Троя, здається, зовсім не був заскочений зненацька власним вибором, коли скінчилась епоха фашизму й почався рух Опору. Власне, він брав участь у цьому Русі (як дізнаємося згодом, у цьому полягав скандал){14}. З’явився об’єднаний підрозділ деґасперіанців[65] та республіканців (як бачите, Змішування почалося відразу), котрий боровся у горах Бріанци. Очолював той партизанський загін нинішній президент ЕНІ Ернесто Бонокоре (обидва прізвища, як читач помітив, не північні, тож йдеться про приїжджих. З півночі були їхні матері, Троєва така собі Пінета Спрінґоло ді Сачіле, а матір’ю Бонокоре була така собі Роза Бонале ді Баскапе), а що ж до шанованих та безсумнівних антифашистських діянь, попри змішаність загону під проводом Бонокоре, я вже торкнувся цієї теми у розділі під назвою «Блискавиці над ЕНІ», тож ті, хто має бажання освіжити спогади, прошу повернутися туди. Мій роман — це не «рожен»[66], це «рій», а тому цілком може бути, щоб читач трішки плутався. От що я волію підкреслити: Троя у партизанському загоні був другим. І це, здавалось, аж по нині йому дивовижним чином підходило. Я не хотів би створювати легенду: Трої не важливо було головувати задля простого головування. Він був вище марнославства. А тому йому не притаманні були слабинки марнославців: його життя, зовнішність, поведінка — вони були сірими, сказати б — аскетичними. Завжди. Як «другого» (замісника командувача чи то віце-президента) його аскетичний нахил до «здійснення» виявлявся набагато краще. Можливо, він не робив це назнарошне, а лише готував та творив власну долю відповідно до своєї природи. Він не просувався, а накопичував. Він не піднімався вгору, а розширювався врізнобіч. Довелось би надто довго й, про мене, неможливо, вислуховувати неквапливу історію (два десятиліття) цього накопичення й розширення. Я лише оглядово розповім про те, яким би Троя здався сторонньому спостерігачеві у часи, коли відбувались наші події. Розповім про невідповідності між сірою, аскетичною вдачею Трої та «несправжнім» портретом його зовнішності, про яку я вже писав; але вони є частиною «рою», або коловороту, який є структурною особливістю моєї розповіді; тому, читачу, слід ставитися до цього, як до розваги.

Отже, наразі Троя є віце-президентом ЕНІ. Проте це всього-на-всього офіційна посада, яку він отримав внаслідок кар’єрного просування, яке відбулося раніше й яке було результатом не стільки амбіційного прагнення, скільки кількісним та предметним накопиченням сил, якими це прагнення керувало. Наразі справжня могутність Трої зосереджена у його приватній власності, якщо взагалі можна це розрізняти{15}.Троя завжди послідовноa[67] діяв під знаком Мішанини. Отже, справжнього розділення між тим, що належить особисто йому, а що — громаді, немає. Хай там як, а принаймні одне з «володінь» його так званої імперії, безперечно, явно належить йому: втім, йдеться про володіння досить віддалене, що розташоване на тому боці океану, а якщо точніше — то в Аргентині на неозорих просторах поряд з Мар дель Плата. Там у його володінні справжня «область», власником якої вже, як видається, протягом багатьох років є його брат Іван. Він переїхав у Мар дель Плата просто з Сачіле, прижившись там з природністю, якою наділяє земля будь-кого, хто її обробляє, незалежно від того, на якій широті. Іван був викапана мати, Пінета Спрінґоло. Він був справжній сачілієць, навіть протосачілієць (у сачілійців коріння фріулійське, а от у буржуазії, яка навіть у мові наклалася на це підґрунтя, — венетійське). Улесливий, по-соломонівськи мудрий, червонолиций з червонющим носом селянин, який ніколи не знімав з голови пожмаканого капелюха з обвислими крисами.

У нашій розповіді Іван більше не з’явиться ніколи. Ще однією найпершою підвалиною, яка з’явилася до імперії Трої, було «Товариство нерухомості та цінних паперів» (?), яке було записане на Амелію Джервазоні. Ця пані Джервазоні була однією з тих жінок, яких можна зустріти лише в Мілані, навіть якщо вони народилися в провінції. Їй уже минуло сорок, була вона старою дівою (чи принаймні таким старомодним висловом вона себе називала) та жінкою непохитної моралі та моралізму. В її худих та кістлявих обрисах зосталася якась нижчість: як жінки (старої діви), так і буржуазійки (й провінціалки). Втім, у цих слабостях також полягала й її сила.