Дмитро Білий - Козацький оберіг

Данько пройшов вже добрячих дві милі. Дуже хотілось пити і їсти, але найстрашнішою була спека. Звісно, він міг відпочити до вечора, але бажання врятувати своїх друзів і весь замковий люд гнало його все далі й далі.

Степ навколо був рівний, без жодного дерева чи байраку. Невдовзі Данькові почало здаватися, що він кружляє на одному місці. Він вже просто брів навмання, мов човен без вітрил, загублений у безмежному океані. Гортань його пересохла, дуже хотілося їсти, а сили швидко зникали, немовби випарені розпеченим сонцем.

Раптом світ у очах Данька погас, перед очима все попливло. З останніх сил він схопився за Печать Зберігачів, що висіла в нього на шиї, захитався і впав обличчям у пожовклу від сонця суху степову траву.

— Ну що, бідака, очуняв? — знайомий голос прилетів немовби здалеку до Данька. Відчувши на губах присмак води, Данько захрипів і почав жадібно пити. Вода повернула йому сили. Він відкрив очі — і прямо перед собою побачив обличчя козака Голоти. Данько спробував підвестися й закрутив головою, здивовано озираючись навкруги. Була ніч, навколо змикалася стіна зі стовбурів високих розлогих дерев. Десь поблизу чулося хропіння коней. Козак Голота підтримував долонею голову хлопця, а іншою рукою простягав йому гарбузову флягу з водою.

Данько кліпав очима, поволі приходячи до тями. Він намагався згадати, як потрапив сюди, але нічого зв’язного на думку не приходило. Немовби зрозумівши безсловесне запитання в Данькових очах, козак Голота промовив:

— Тут наші двоє козаків у бекеті, або нічній сторожі, навколо Яру проїжджали, раптом відчули, що коні їх кудись у степ несуть, хлопці самі не зрозуміли, чого їх туди потягнуло, бачать — а там ти непритомний лежиш. Ось козаки тебе до Яру й відвезли.

Данько потер кулаками свої очі й сів. За спиною Голоти він побачив близько двох десятків козаків, що сиділи навколо великого вогнища. Над ватрою кипів казан. Тут Данько пригадав, що хоче їсти, навіть потягнувся носом до киплячого казану.

— Ось тепер я бачу, що ти зовсім очуняв! — засміявся Голота й гукнув до козаків:

— А ви що розсілися, дайте братчикові нашої кулеші!

Хтось з козаків зачерпнув великою дерев’яною черпалкою добру пригорщу кулеші, відрізав кривим захалявним ножем окраєць хліба і приніс хлопцю.

— Ось, поїси добряче, а потім розкажи, яким робом тебе до нашого Яру занесло, — весело сказав козак Голота, але в його словах відчувалося щире занепокоєння.

Данько узяв до рук у дерев’яну ложку.

— Хліб та сіль… — ледве промовив він.

Вичекавши певний час, достатній для того, щоб кулеша охолонула, Данько почав сьорбати. Із кожним ковтком сили поверталися до нього. Доївши повну миску, Данько попросив ще. Козаки навколо зареготали, але той, хто був за кашовара, знов щедро насипав Данькові нову порцію. Хлопець справився і з нею. Весь цей час козаки уважно дивилися на нього.

— Бачите, який козарлюга до нашого кошу приєднався, тільки ось сам усю кулешу з’їв! — весело сказав Голота і звернувся до Данька: — Ну, а ти що нам розкажеш?

Данько, наскільки це йому вдалося, розповів про останні події в замку та про свої пригоди.

Запала мовчанка.

Козаки замислилися; хтось почав набивати люльку, а хтось — багатозначно ладнати рушницю.

— Ну що, панове-браття, — промовив Голота, — часу гаяти не треба, за день-два люди отого магістра, хай йому грець, вирубають упень увесь замковий люд. Думаю я, що треба із цією чужорідною та підступною братією нам покінчити.

— Легко сказати, — обізвався хтось із козацького кола, — нас тут всього двадцять душ, а їх там півста, та ще, по всьому видно, вояків бувалих. І де таке бачили — міцну фортецю здобувати, маючи на кожного по два досвідчених вояки?

— Дійсно, халепа, — заговорив відразу Голота, — товариство козацьке ще з походу на Крим не повернулося, тому така жменя нас тут і зібралася. Та, як кажуть, Бог не без милості, а козак не без вдачі. Втік не втік, а побігти можна! Може спробуємо? Що товариство скаже?

Козаки замовкли, роздумуючи. Данько дивився на їхні немов висічені лезами шабель та ятаганів обличчя й відчував, що саме в цю мить вирішується доля і його, і панотця, і соцького, і всіх його знайомих і друзів, а може й доля самого Оберега.

Козацтво мовчало. Голота став, вперши руки в боки. В очах його сяйнув якийсь завзятий вогник.

— Ну так що, братчики, я все одно піду фортецю на шаблю брати, а ви тут до приходу Спасителя кулешу доїдайте. Та ще потім онукам розкажіть, як отака малеча, сподіваючись на ваше лицарське завзяття й допомогу, смерті собі у степу шукала.

Данько зрозумів, що мова йде про нього, і наїжачився, з-під лоба споглядаючи на козаків.

— А що, Данько, підемо замок здобувати? — весело звернувся до нього Голота.

Тоді й Данько статечно пробурмотів:

— Підемо та здобудемо.

Козак Голота посміхнувся й розвів руками. У відблисках вогнища вираз його обличчя досить відверто показував повну зневагу не тільки до людського боягузтва, але й до всіх проявів обережності.

Данькові стало трохи не по собі — він навіть спробував закритися глиняним полумиском, почуваючи себе винним за ті гострі слова, які сказав козакам Голота.

— Ти, отамане, нам про свою завзятість не розповідай, ми й самі про неї добре знаємо, — з місця підвівся козак зі смоляними вусами та широким шрамом через усе обличчя, — і не треба нам щось втовкмачувати, самі добре знаємо — справа така попереду, що і для дум кобзарських згодиться. Хлопець каже, що Чалма-бек невдовзі з’явиться, — отож діяти треба негайно. Сам знаєш, ми відсиджуватися тут до кінця віку не будемо.

Почувши такі розважливі слова, козаки схвально загули.

Козак Голота задоволено посміхнувся і, ховаючи між чорних вус посмішку, сказав:

— Ну що, браття, у дорогу? А там вже як вийде.

— Діло кажеш! — підхопили козаки.

Один з козаків звернувся до Данька:

— Якщо ми тобі коня дамо — не впадеш? На коні триматися вмієш?

— Як реп’ях! — задоволено й поважно відповів хлопець. Що й казати — чимало він провів часу, випасаючи з хлопцями коней латників замкової залоги.

Козаки зареготали.

— Ну що ж, хлопці, осідлайте для малого чалого коня, досить йому без вершника траву топтати, — посміхнувся Голота. І раптом голос його задзвенів суворим наказом:

— Отож, панове, по конях! Тільки кулешу треба доїсти — не всю ж її гайворонню лишати.

Через деякий час ватага козаків виїхала з Яру. Данько сидів, міцно тримаючи повід чалого. Голота сидів у сідлі, немов влитий, байдуже пихкаючи люлькою.

Вервечка комонних козаків