Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

таке інше. Якось геть упившись, надіслала моїй першій дружині СМС: «Пішла ти на хуй зі своїми виблядками» (мала на увазі моїх доньок від першого шлюбу). Тоді, пам’ятаю, не витримав і, ухопивши її за коси, намагався сунути сімейного експерта головою в унітаз. Дорогою до вбиральні мати-вовчиця прокусила мені руку, розбила вазу, зламала стілець, але мені вдалося-таки запхати її дурну, п’яну довбешку у вічко і спустити воду. Хоча я, зазвичай, намагався уникати подібних ситуацій і, передчуваючи приступ, втікав якнайдалі.

«Нічого не поробиш. Це спадкове, – важко зітхала її мама, яка вже змирилася з подібними доччиними витівками. – Батечко її покійний, царство небесне, мав такі ж проблеми з головою. Час від часу наче щось находило на нього і робився буйний».

Спитаєте: якого хріна ти все оте терпів, де брав сили, аби прощати? Відповідь проста – любив її. Любив дітей. Робив усе можливе, щоб зберегти родину. Й тисячної долі тих образ і розчарувань, тих страшних слів, що в припадках безумства вона проказувала на мою адресу, я б не пробачив нікому. Жодній істоті у світі! Але їй вибачав. Як бачив янгольські обличчя наших дітей, як чув їхні дзвінкі голоси в глибині будинку, як бачив, що біжать мені назустріч і кидаються на шию, а я вдихаю аромат їхнього волосся, відчуваю на своїй щоці їхні поцілунки. Я прощав тобі, Анжело, так багато і так щиро, як не буде прощати ніхто у цьому світі. Бо я любив тебе! І був понад усе вдячний за те, що народила мені таких прекрасних, коханих дітей! Заради них і прощав.

Коли приступ проходив, вона щиро і мило каялася. Трохи удавано припадала до ніг, просила у всіх вибачення, ніяково сміялася, коли їй пригадували подробиці того, що напередодні верзла. «То не я. То моя сестра Сніжана, яка приходить, коли я трохи вип’ю», – намагалася жартами зняти із себе провину, і всі прощали. Бо дійсно ж – мати п’ятьох дітей, зірка і все таке! А через деякий час усе повторювалося знову.

Тієї ночі між нами відбулася важка наболіла розмова.

– Давай це закінчувати, – запропонувала Анжела, зваривши собі каву і всідаючись за столом навпроти. – Я хочу розлучитися.

– Згоден. Так далі жити не можна. Ти мене не поважаєш, не розумієш, стидаєшся. Може, мати ти і не погана, але дружина ніяка.

– Ти це серйозно кажеш про те, що згоден розлучитися?

– А ти?

– Я тебе перша спитала.

– Слухай, Анжело, я тобі востаннє спробую пояснити те, що мною рухає. Спробую бути лаконічним. Кожна людина має своє призначення. Пошук і виконання цього призначення – божественний задум. Всередині у кожного з нас є прилад, який сигналізує, чи своїм шляхом ти йдеш. Коли рухаєшся правильно, то навіть пливучи в океані, починаєш відчувати під ногами дно. Усі попередні роки я лише йшов до себе і от тільки тепер почав торкатися ногами ґрунту. Й оця свобода творчості, якої домагався довгі роки і до якої свідомо прямував, мені дорого обійшлася. Як не хочеш підтримати, то хоча б не заважай. Це єдине, чого я прошу.

Вона мовчки допиває свою каву, а потім повільно і наче втомлено проказує свій монолог:

– Я ніколи не погоджуся із тим, що ти робиш, бо неодноразово казала, що ненавиджу Ореста Лютого і ніколи не змирюся з його існуванням у нашій родині. Я відмовляюся жити з футбольною командою. Будь ласка, шукай себе й далі, давай концерти, подорожуй країною і світом, шукай собі нову дружину, їби молоді тіла, але подалі від мене і від моїх дітей. Я не можу жити з чоловіком, за якого мені соромно. І я нічого не можу із цим зробити. Те, чим ти займаєшся, та кількість мату, який ти вживаєш у своїй так званій творчості, ніяк не збігається з моїми уявленнями «про прекрасне». А ще я хочу спокою, і взагалі мрію поїхати з цієї країни. Це моя основна мета і моє основне призначення. Виховати і виростити нормальних дітей, дати їм виховання й освіту. Як бачиш, наші цілі й бажання не співпадають. То давай розлучимося тихо.

– Давай.

– Ти цього хочеш?

– Мені здається, що ти перша запропонувала мені це.

– І ти готовий піти з дому?

– А що мені лишається робити?

– То йди.

– Я пішов.

– Отак просто ти можеш кинути дружину і наших трьох дітей?

– Ти не даєш мені вибору.

– Даю. Вбий Ореста Лютого і залишайся.

– Ти пропонуєш мені вбити самого себе?

– Ти не Орест Лютий.

– Але він частина мене.

– Подумай добре, якщо ти зараз підеш, ти вже сюди ніколи не повернешся. Ти готовий до цього?

– Так.

– Покидьок! Я тебе нікуди не пущу і не дам розлучення.

– Анжело, ти сама тільки-но виганяла мене з дому!

– Ні, це ти сам ідеш і хочеш зі мною розлучитися.

– О Боже, я не можу більше терпіти твою шизофренію, коли все перекладається з хворої голови на здорову.

– Це ти хворий, роздвоєний, розтроєний покидьок! Сам шизофренік, сука! Кидає дружину і трьох малолітніх дітей… Знову до Маринки своєї зібрався? Я так і знала, що вона, сучка, чаклує, мєнстру тобі у чай підливає, коли ти до Іванки в гості приходиш. Це мені моя астролог сказала. І запам’ятай, це не я увела тебе з родини, а ти сам пішов. Чи ти досі вважаєш, що я зруйнувала вашу родину? Хуйло! Будь вона проклята, твоя Маринка, з усіма твоїми родичами!

– А родичі тут при чому?

– Бо мамка твоя сучка ублюдка виростила, який дітей наробить, а потім жінок кидає і їбеться направо-наліво…

– Анжело, я вже давно ні з ким нє єбусь, окрім як з тобою, а матір мою не чіпай, бо я тебе зараз знову в унітаз головою запхаю!

– Как ти разговаріваєш с матєрью своїх дєтєй, сука? Гдє гарантії, что ти ні с кєм нє єбйошся і нє к любовніце своєй новой сєйчас уходішь?

– Яка любовніца, що ти верзеш?

– А-а-а-а-а, це пиздець! Люди, рятуйте! Подивіться на цього урода, який кидає дружину та трьох малолітніх дітей! Все, пиздець тобі! Я тебе знищу! Я кістьми ляжу, але побачу тебе у гробу в бєлих тапках. Не буде тобі пощади. Якщо зараз підеш, я найму людей, які навчать тебе родіну любіть. По підлозі розмажуть! Ти думаєш, у тебе мало «шанувальників», які за бандерівські пісеньки мріють тобі розпечене кайло у сраку встромити? Та я тебе в пресі з гівном змішаю. А-а-а-а, чмо руде. «Націонал-фашист». Гітлер во плоті. От тільки посмій з дому вийти, більше