Степан Далавурак - Чарівне горнятко

тік й дивилися, як на чудасію. Дідич теж прийшов. Стояв блідий і невеселий. Страшно було бачити силу наймита. Люди ледве встигали перевертати й витрясати снопи. Ще сонце на небі, а вся панська пшениця вже перемолочена.

— Що тобі дати за роботу? — спитав легіня дідич.

— Мішок збіжжя. Завтра я сам собі наберу.

Пішов Грицько у село. Позичив у людей дванадцять веріток і зшив із них великий мішок. Подався з ним до пана. Як набрав з тієї купи, що намолотив, то там майже нічого не лишилося. Дідич хотів не дати, але Грицько як глипнув на нього, то пан відразу став смирною овечкою.

Наймит роздав пшеницю бідним людям і повернувся до рудого ґазди. Той чисто вмирав від страху. Скоро мине рік, і треба буде боротися з Грицьком.

Пішов знову до війта просити допомоги. Війт ходив по хаті, смалив люльку й думав. Нарешті промовив:

— На толоці є громадська криниця, її ще ніколи не чистили. Пришли завтра наймита, най її почистить. Побачиш, що ми зробимо.

Пішов Грицько до громадської криниці, спустився на дно і вичерпує намул. А в цей час війтові гайдуки прикотили величезний млиновий камінь і пустили в криницю. Думали, що каменисько так придушить парубка, що той більше уже не побачить сонечка святого. Але камінь мав на середині широку діру, і наймитова голова пролізла крізь неї. Камінь затримався на плечах.

Грицько крикнув сердито:

— Ану, повідганяйте дітей від криниці! Най вони граються деінде своїми колесами.

Його ніхто не чув, бо війтові гайдуки уже повтікали. Грицько викинув камінь, вичистив криницю і вернувся до рудого ґазди.

Ґазда ще дужче зажурився. Як йому боротися з таким силачем, якого не придавиш навіть млиновим каменем. Хоч тікай геть від своєї хати!

— Ні, я від своєї хати не втечу, — сказав багачисько. — Готуй, жінко, десять мішків. Наберемо в них глини, піску і ріні та й пошлемо наймита до дідьчого млина. Там йому буде чорна година!

Коли десять мішків, повних глини, піску й ріні, були вже готові на фірі, рудий ґазда покликав Грицька й каже:

— У лісі, на водоспаді, чорти мають млин. Повезеш туди це мливо і спитлюєш на білу-біленьку муку.

— Най буде, поїду…

Ґаздиня дала в торбу хліба й солонини. Грицько сів на фіру і рушив у дорогу. Коли приїхав до млина, до нього вийшли три мельники, геть чорні від сажі. Грицько на них витріщився і похитав головою:

— Хто у вас найстарший?

— Я, — відповів дідько, з якого сажа аж сипалася.

— Ади, я привіз мливо, — сказав Грицько. — Змеліть мені, але так, аби мука була біла як сніг. Близько не підходьте, аби з вас сажі не нападало в муку. А я тим часом відпочину.

Грицько зголоднів. Увійшов до комірчини і почав смажити солонину. Швидко рознісся запах по всьому млину. Чорти ковтали слину. Один із них не витримав, забіг до комірчини.

— Дай сюди солонину! — заклацав зубами.

— Як станцюєш польку, помажу тобі губи.

— Боже мій, чортяка — як візьметься за боки, як утне своєї непареної польки, аж млин захитався! Грицько йому кинув один шкварок. Він був такий смачний, що чорт — хап за пательню і гайда тікати. Грицько зловив його за вухо і відняв пательню. Та голодний чорт не дав собі спокою: скочив у болото, зловив жабу і встромив у неї патик. Підійшов до вогню і став її смажити над Грицьковою солониною.

— Що ти робиш, бісе? — крикнув Грицько.

— Кап моє на твоє…— вишкірився чорт.

Грицько йому дав такого копанця, що аж двері злетіли із завіс.

Парубок поїв і ліг собі спати. Раптом його збудив грюкіт в одвірок.

— Хто там?

— Старий мельник.

— Чого тобі треба?

— Ми вже змололи. Забирай свою муку.

— Файно, мельники!

Грицько не знав, якого збіжжя дав рудий ґазда на фіру. Подивився, а у мішках — сіра і жовта мука. Це розлютило легіня:

— Що за лайдацтво в цім млині! Я привіз сюди десять мішків пшениці. Зерно було, як золото, а ви що зробили?

— Щоб мені була зараз у мішках біла як сніг мука, бо я всіх вас зітру на муку, а цей млин рознесу!

Схопив за одвірок і потряс млином.

Чорти побоялися зачіпатися з Грицьком. Дали відчіпного десять мішків найбілішої муки і — спокій голові. Потім посідали і почали радитися, як покарати парубка. Довго вони радилися. Нарешті послали найсильнішого і найсміливішого чорта під міст. Той сів там і чекає.

Як тільки Грицько виїхав на міст, чорт так заверещав, що коні, перепудившись, побігли, як скажені. Вісь у фірі — хрусь — і зламалася.

— Най це шляг трафить! — крикнув Грицько, спинивши коні. Замість того, щоб лагодити фіру, він кинувся під міст і зловив там чорта. Прив'язав його до воза й каже:

— Пхай руки в колеса. Тепер вони мають крутитися на твоїх руках аж до самого дому.

Що мав чорт робити? Заліз під фіру, засунув руки в колеса і побіг, тримаючи всю фіру на плечах. Рудий ґазда, побачивши дідька під возом, сполотнів.

— Куди нести муку? — спитав наймит.

— Неси, куди хочеш. Грицько розніс мішки бідним людям. Коли вернувся, рудий ґазда почав хитрувати:

— Що хочеш, бери, Грицьку, аби дав мені спокій.

— Я свого слова не касую!

— А я не хочу боротися, — захникав рудий ґазда.

— Як ти такий тхір, то я дам тобі лише одного щигля.

Грицько дав йому червоного щигля і пішов у світ шукати свою долю серед сміливіших людей. Чи знайшов, чи ні — дізнаєтеся вже з іншої казки.

ЯК БАЖАЄШ — БАЖАЙ МУДРО[40]

Десь колись на світі жили дід і баба, старенькі, зморщені, як дві печериці. Тручали днину за дниною, аби тільки світ був не без них. Якось уночі, коли сон забув до них прийти, вони лежали й дивилися, як два каганці без лою, на шибки вікна. З нетерпінням чекали світанку, бо від лежання їм боліли крижі. Раптом до вікна підійшла якась мара, що заговорила:

— Скажіть, діду й бабо, три бажання. Вони сповняться.

Дід хотів просити міцного здоров'я, а баба — купу грошей. Але вони обоє закашлялися.

Дід, сопучи й стогнучи, встиг тільки сказати:

— На сніданок я хотів би кишки з гречаною крупою…

Уранці повставали. Як тільки сіли за стіл, їм у миску впала звідкись довжелезна кишка, начинена гречаною крупою.

Дід їсть, а баба надулась, як сич.

— Чому не їси? — спитав дід.

— Бо не хочу. Ти хіба не міг попросити чогось ліпшого?

— Для мене нема