Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— Чого-сь бідний? Бо-сь дурний. А чого-сь дурний?

— Бо-сь бідний. Іди звідси на псю-маму, бо не можу дивитися на тебе.

Зажурився неборака. Іде додому — аж згорбився. Раптом чорт стає йому посеред дороги.

— Що, бідуєш, чоловічку?

— Бідую, Антипку.

— Пан вигнав на псю-маму?

— Вигнав, Антипку.

— А ти хочеш жити по-панськи?

— Хочу, Антипку.

— То повісся на золотий гачок. Я заберу твою душу.

— А скільки мені заплатиш?

— Триста тристенних.

— Файні гроші. Давай їх сюди, бо присіла біда.

Через якусь хвильку чорт приніс мішок грошей, кинув перед ним і спитав:

— Коли задриґаєш ногами?

— Через десять років.

— Добре, я прийду за твоєю душею.

Бідний уже не був бідним. Накупив за гроші всілякого добра. Жив, ґаздував і потилиці собі ніколи не чухав.

Десять років минули дуже скоро. Чоловік не мав бажання вішатися на золотий гачок. Почав думати, як має обдурити чорта.

Коли настав останній день, зробив собі залізні постоли і пішов у поле. Того року соняшники були дуже файні, як золоті. Він знайшов великого гарбуза, прив'язав до крижів і убрав наопашки сардачину. Потім, прив'язав один кінець очкура до соняшника, а другий — до шиї. Приліг, висолопив язика, вивалив очі. Став таким! що хоч «алілуя» над ним співай.

Чорт прибіг, помацав — чоловік не дихає.

Штрик його вилами у крижі — чоловік анічичирк. Розпалив вогонь йому під ногами, а той — ні мур-мур.

— Ох, спізнився я, — сказав чорт. — Його душа вилетіла з грудей. Треба наздоганяти.

Чорт побіг. А чоловік виспався, встав, підтягнув портяниці й подався додому. Жив собі добре, доки не розтринькав усі триста тристенних.

СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ[39]

То діялось так давно, що найрозумніший чоловік не скаже, коли воно було. Досить того, що в одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в злагоді й любові, але гараздів не знали, хоч мужик робив до кривавого поту. У них було шестеро дітей, а поля мали на заячий скік. Коли найстарший син Грицько вже міг з'їсти за один раз повну миску колоченої квасолі, батько сказав:

— Ти, парубче, уже став великий. Іди собі між люди шукати щастя-долі. Не роби кривди нікому, не смійся ні з кого, поважай людей і шануй своє здоров'я. Як треба буде найматися, то не наймайся ні в білого, ні в чорного ґазди, а тільки в рудого. Не забудь.

— Не забуду, тату.

Взяв Грицько в торбину окраєць хліба і горнятко, аби було в дорозі з чого води напитися, вклонився татові й мамі і пішов у світ за своїм таланом. Багато днів блукав полями, лісами, селами, містами. Зазнав всілякої біди, замерзав і голодував, аж очі світилися.

Одного разу з лісу вийшла якась бабка з оберемком ріща на плечах. Раптом вона спіткнулася і впала. Грицько кинувся до неї, підняв оберемок, подав руку бабці. -

— Я вам допоможу, — сказав і поніс оберемок аж до її хатини.

У бабусі не було нікого. Грицько розпалив вогонь у печі, зігрів борщу в горщику, нагодував стареньку. Помаленьку бабка очуняла.

— Хто ти такий будеш? — спитала вона парубка.

— Я — Грицько. Шукаю щастя-долі.

— Я тобі допоможу. Хочу, аби-сь був моцний, як тур у хащах. Випий цього зілля, — сказала бабуся, діставши з полиці горщик з якимось варивом.

Грицько випив ціле горнятко, подякував і пішов далі. Міг найнятися в багатьох господарів, але пам'ятав розказ тата і шукав лише рудого ґазди. І раз у лісі здибав рудоволосого велетня, що рубав дерева.

— Ти хто? — спитав велетень.

— Я — Грицько. Шукаю собі господаря. А ви хто такий?

— Я — найбагатший ґазда у селі. Мені потрібний наймит.

— Буду служити у вас, — зрадів Грицько.

— А що маю платити?

— За цілий рік будете мене годувати, а потім поборемось. Як кину вами до землі, то піду геть, а як ви мене, то я буду служити ще п'ять років задурно.

Рудий велетень зміряв Грицька очима й посміхнувся:

— Я тебе, бахурчака, одним мізинцем викину на хату.

— Може, так, а може, й ні…— відповів леґінь.

Почав наймитувати. Рудий ґазда щодня ходив у ліс, а слугу лишав дома. Хлопець був жвавий, роботящий і слухняний. Господиня бачила, як він увихається, і якось сказала своєму чоловікові:

— Цей парубок наробить нам лиха, бо він дуже моцний. Давай йому таку тяжку роботу, аби зменшив сили.

Рудий ґазда вислухав жінку і задумався. Покликав Грицька й каже:

— Видиш оту вербу? Доки я вернуся з лісу, маєш її зрубати, попиляти на кавалки, поколоти на дрова і поносити до притули. Потім позамітаєш подвір'я, аби ніде не лишилося ані трісочки.

— Все буде зроблено, господарю!

Рудий ґазда поїхав, а Грицько спитав ґаздиню:

— Де сокира?

— Отам у притулі.

Леґінь подивився на ту сокиру й каже:

— Маленька й така- гостра, як бабині зуби. Нею і за тиждень не зрубаєш таку грубу вербу.

Пішов до ковалів і попросив:

— Зробіть мені сокиру з цілого ковадла.

Ковалі здивувалися, але зробили хлопцеві сокиру, яку ніхто не міг підняти. Грицько пішов додому, змайстрував топорище, а потім одним ударом звалив стару вербу. Попиляв, поколов на дрова і поносив їх до притули. Подвір'я позамітав так, що ніде не було видно ані трісочки.

Рудий ґазда вернувся з лісу. Жінка розповідає:

— Наймит такий моцний, що аж страшно. Маєш біду, чоловіче. Ану підніми ту сокиру.

Чоловік не міг зрушити її з місця. Він напудився, зблід.

Минули дні, місяці. Небавком має кінчатися рік Грицькової служби. Рудий ґазда пішов до війта і розповів йому про свого наймита.

— Він тебе вб'є! — відповів війт. — Пішли свого легіня до дідича на тік, там будуть дванадцять найсильніших сільських молотильників. Вони знайдуть якусь зачіпку і порахують йому ребра.

Рудий ґазда прийшов додому і сказав наймитові:

— Завтра підеш до пана молотити.

— Добре, господарю.

Рудий ґазда дав йому ціпа. Грицько потримав того ціпа і розреготався.

— Цим можна хіба що мухи на стінах бити.

Пішов у ліс, зрубав трепету, а з молодого граба зробив билень. Вийшов такий ціписько, що рота роззявиш. Грицько подався на дідичів тік. Там дванадцять сільських молотильників чекали на нього.

Гриць кинув свого ціпа. Від нього аж земля затряслася. Сільські молотильники, як побачили це диво, то так тікали, що п'яти губили. Грицько залишився на току самий.

Прийшов гуменний.

— А де молотильники?

— Повтікали геть.

— А хто тепер буде молотити?

— Я, — відповів Грицько. — Тільки пришліть людей, аби перевертали й витрясали снопи.

Почав молотити. Як лупнув ціпом, то аж вікна на панському палаці задзеленькотіли. Люди позбігалися на