Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

спланував своє життя, аж, до пенсії та до смерті й, навіть, знають хто доглядатиме за ними в старості (часто, це співробітники будинків для пристарілих, бо в Канаді, зазвичай, діти самі не возяться зі старими батьками, які потребують професійного догляду) та де будуть поховані й чи хтось плакатиме на їхній могилі. І всі плани у багатьох здійснилися саме так, як того хотіли. Коли я з онуком приходжу на дитячий майданчик, де, зазвичай, повно дорослих з дітьми, а тут раптом нікого не має та ніхто не підходить, то це означає, що буде дощ. Канадці не вийдуть з дому, доки у смартфоні не подивляться прогноз погоди.

Зять мріяв приїхати саме до Канади найбільше для того, щоб хизуватися перед знайомими, які живуть у Європі, тим, що проживає у Північній Америці та заробляє багато грошей, щоб всі його знайомі від заздрощів згоріли. Роками у вихідні дні по кілька годин надсилає повідомлення та телефонує всім, з ким хоч трохи знайомий і розповідає яке прекрасне і легке життя в Канаді, а, головне, що він, начебто, досяг тут неймовірних висот і заробив багато грошей. А на вихідні дні то, взагалі, нескінченна презентація прекрасного життя в Канаді задарма. Зятю подобається, що його оточує величезна хмара з заздрощів земляків, які в Україні, навіть, під час війни росії проти України живуть набагато краще і простіше за нього, але цього не знають та недооцінюють те, що мають. Зять постійно вливає у вуха знайомим, що тут, начебто, легко заробляти великі гроші. Годинами, наче дитина чи жінка, щодня сидить на телефоні й все вихваляється, як йому чудово живеться в Канаді та про те, що вже заробив тут свій перший мільйон.

Як і завжди, щоб справити більше враження на співбесідників, які нині перебувають в Україні, зять не уточнює, що має на увазі мільйони гривень, а не доларів. І, дійсно, за оренду житла, сплату комунальних послуг та оплату їжі за 3 роки зять заплатив суму, яку коли перевести у гривні, то вийде мільйон, а то й більше. Та й усі українці, які приїхали разом з нами в Канаду за цей час витратили не менше, а то й ще більше. Як би не економили сім’ї українців, які приїхали по CUAET, але коли вони платили за оренду житла, то вже за 3 роки витратили в Канаді суму в доларах еквівалентну мільйону гривень. А хто 3 роки в Канаді жив сам в орендованій кімнаті, то вже наближається за витратами хоч до половини цієї суми. Все, що заробляє зять, летить навіть не в нуль, а, нерідко, в мінус. Не має твердого ґрунту під ногами. На початку свого перебування в Канаді, коли в нашій сім’ї ще водилися якісь зайві гроші й ми не жили в нуль із грошима, заробленими зятем в Канаді, то це якось можна було витерпіти, але нині, коли сім’я живе в напрузі від нестачі грошей, кожен цент під контролем, то вигадки зятя про його перші зароблені мільйони в Канаді трохи дратують.

Від щоденних телефонних хвастощів зятя мене рятує те, що я маю вушні затички. Ще й надіваю на голову величезні будівельні навушники для захисту від шуму. Не чую, що він говорить, нічого не коментую і не дратую свого названого сина. Зять нарешті зрозумів, що нам не дуже подобаються його перебільшення щодо нашого щасливого життя в Канаді, та й байки про цю звичайну розвинену країну, як про рай на землі, які він телефоном розповідає всім своїм знайомим в Україні, тож тепер любить сам сидіти в авто й агітувати за переїзд в Північну Америку та вихваляється своїм вдалим сьогоднішнім життям. Годинами сидить в авто й говорить, що хоче, не побоюючись, що домашні іронічно чи з посмішкою можуть ставитися до його слів. Школа, що свої сили зять розтринькує на некваліфіковану фізичну роботу, аби працював у рекламній агенції, то йому там ціни не було! Чого тільки варта його реклама Канади. Аби люди планети слухали мого зятя, то прикордонники могли мати великі проблеми: Канаду, як США, звідусіль би штурмували нелегали; на човнах, як колись кубинці, намагалися плисти океаном та вистрибували з пароплавів, які пропливають мимо канадських берегів і вплав добиралися до райської землі, де все задарма.

У Канаді, де, взагалі, не заведено хвастатися, будь – яка розмова зятя перетворюється на суцільний потік хвастощів і має підкреслювати його крутість і великі життєві досягнення, викликати заздрощі й повагу. На свій день народження зять запросив повен дім гостей й урочисто оголосив, що наступного року на таке саме свято запросить їх усіх в ще більший будинок, чого, звісно, не відбулося, але тоді дехто з присутніх від заздрощів лише зубами заскреготав. Ніхто з тих 20 людей так і не запросив зятя на свій день народження. Я у Києві працював двірником і мені доводилося часто спілкуватися з безхатьками – це були «найкрутіші мужики», яких я знав. Люди знаходилися на соціальному дні й заради підняття власного престижу такі історії про себе вигадували, що я не встигав дивуватися та захоплюватися їхньою фантазією.

Я не чув, щоб хтось з українських біженців ще хизувався своїми статками. Деякі біженці розповідають канадцям такі історії про війну, що в місцевих волосся стає дибки. Мій знайомий спілкується з українцями, які вже третій рік безплатно живуть у підвалі канадців, де мають усі зручності для проживання – спальні, кухню, ванну, вбиральню. Чимало українців приїхали до Канади з великими грошима, хоч про це й бояться розповідати. Добре, що уряди України й країн Європи заборонили митникам перевіряти речі біженців. Можливо, відсутності митного огляду на кордонах України в перші дні початку повномасштабного нападу раділи не лише біженці, а й контрабандисти з наркоторговцями. Не знаю наскільки це відповідає дійсності, але по потягу, яким я виїздив тоді з Києва до Польщі, повзла чутка. З кількох сотень студентів з Азії, які теж їхали в тому потязі, дехто перевозив наркотики. Один з молодиків навіть розсипав наркотичний порошок у своєму купе. Люди часто чимось насмішать, навіть, коли їм загрожує смерть!       Чомусь найбільше після прибуття нашого потягу на залізничний вокзал у Польщі мені запам’яталася пенсіонерка, яка зв’язала кілька простирадл і тягла за собою набагато старшу жінку. На диво, прив’язана старенька не перечіпалася й не падала, а, мені, здалося, що іноді навіть злегка підстрибувала. Я допоміг їм нести речі й дізнався, що це невістка, яка не захотіла залишати свою