Джоан Харріс - Шоколад

– елегантна жінка. Стильна. У неї гарний син, кращий учень у школі. А ти чим можеш похвалитися, га?

– Жозефіно.

Зі знівеченим виразом вона обернулася до мене.

– Вибач. На мить я майже забула, де…

– Знаю. – Подушечки великих пальців на моїх руках свербіли від гніву.

– Ти, мабуть, вважаєш мене дурною, думаєш, навіщо ж я живу з ним стільки років? – Голос у неї сумовитий, погляд темний, в очах – образа.

– Ні, я так не думаю.

– Так, я дурепа, – заявила Жозефіна, начебто й не чула мене. – Безхребетна дурепа. Я його не кохаю… Навіть не пам’ятаю, чи кохала коли-небудь… Але як подумаю, щоб піти від нього… – Вона розгублено замовкла. – По-справжньому піти, – повторила вона тихо, зі здивуванням у голосі. – Ні. Це пусте. – Вона знову подивилася на мене, тепер уже з непроникним виразом, остаточно замкнувшись у собі. – От чому я не можу більше спілкуватися з тобою, – вимовила вона тоном безвихідної смиренності. – Я не могла дозволити тобі мучитися здогадами… Ти заслуговуєш на краще. Але ситуація саме така.

– Ні, – заперечила я. – Ще все можна змінити.

– Нічого вже не змінити. – Вона запекло, з жорстокістю відбивалася від усього, що могло подарувати їй підтримку й розраду. – Невже ти не розумієш? Я – погань. Злодійка. Я брехала тобі. Я – злодійка. Я увесь час краду!

– Так, знаю, – лагідно сказала я. Відкрившись одна одній, ми дійшли повного взаєморозуміння, що сяяло між нами, як різдвяна іграшка. – Жити можна набагато краще, – нарешті промовила я. – Світом править не Поль-Марі.

– Для мене саме він – володар світу, – уперто заявила Жозефіна.

Я посміхнулася. З такою впертістю, якщо направити її в потрібне русло, вона могла б гори перекинути. І це в моїх силах. Я відчуваю, про що вона думає, майже фізично відчуваю її думки, що благають мене про допомогу. Мені нічого не варто дати їм лад… Я нетерпляче відмахнулася від цієї ідеї. Ніхто не дав мені права схиляти її до того чи іншого рішення.

– Колись тобі ні до кого було податися, – мовила я. – Тепер є.

– Правда? – З її вуст це пролунало майже як визнання своєї поразки.

Я не відповіла. Нехай вирішує сама.

Кілька хвилин вона дивилася на мене мовчки. У її очах відбивалися річкові вогні Маро. І знову мені подумалося, що досить трохи змінити її життя, і вона б розквітла, стала красунею.

– Добраніч, Жозефіно.

Не озираючись, я покрокувала нагору по пагорбу, знаючи, що вона дивиться мені вслід. Я зайшла за ріг і зникла, а вона ще довго стояла й дивилася у мій бік.

15

25 лютого. Вівторок

Знову нескінченний дощ. Ллє так, начебто шматок неба перекинувся, щоб потопити в стихії унизу акваріум життя. На площі галасують діти. У плащах і ботах вони схожі на яскравих пластмасових каченят; їхній лемент відбивається від низьких хмар дзвінкою луною. Я працюю на кухні, упівока спостерігаючи за дітворою, що вештається на вулиці. Уранці я розібрала вітрину – забрала чаклунку, пряниковий будиночок і всіх шоколадних звірят, які сиділи навколо нього з нетерпінням на гладких глянсових мордочках, а потім Анук та її друзі жували солодкі прикраси в перервах між походами в затоплений дощем Маро.

Жанно Дру – у кожній руці по прянику, очі сяють – жадібно спостерігає за моєю метушнею на кухні. У нього за спиною стоїть Анук, за нею – інші. Стіна дитячих очей і шепоту.

– А далі що? – запитує він по-дорослому, усім своїм виглядом демонструючи незворушність, хоча підборіддя в самого вимазане шоколадом. – Що ви тепер будете робити? Що поставите у вітрину?

– Це таємниця, – відповіла я, знизала плечима і далі, помішуючи, вливала crеme de cacao[21] в емальований таз із розтопленою шоколадною глазур’ю.

– Ні, справді, – не вгавав він. – Ви ж повинні щось приготувати до Великодня. Ну, знаєте. Яйця та інше. Шоколадних курочок, кроликів, усе таке. Як у магазинах Ажена.

Я пам’ятаю їх з дитинства – паризькі chocolateries з кошиками загорнених у фольгу яєць, полицями, заставленими кроликами, курочками, бубонцями, марципановими фруктами, зацукрованими каштанами, чорним пасльоном і філігранними гніздами з печивом і карамеллю, а також сотнями різновидів східних мініатюр із цукрових волокон, яким більше пасувало б місце в арабських гаремах, ніж на торжествах із приводу страстей Господніх.

– Так, мама розповідала мені про великодні солодощі.

У нас ніколи не вистачало грошей на те, щоб купити щось із тих витончених ласощів, але в мене завжди був свій cornet surprise[22] – паперовий пакет з моїми власними великодніми подарунками: монетками, паперовими квітами, розфарбованими яскравою емаллю вареними яйцями, коробочкою з пап’є-маше, розмальованою кольоровими курчатами, зайчиками, які посміхаються дітям із самих жовтців. Одна й та сама коробочка щороку, у якій я старанно збирала на наступне свято малесенькі шоколадки в целофані, щоб потім подовгу з насолодою смакувати їх одна по одній темними незнайомими ночами, які заставали нас на шляху між великими містами; смакувати, дивлячись на мерехтливі відблиски неонових вивісок, що просочуються крізь щілини жалюзі, і слухаючи в темній тиші повільне й, як мені здавалося, вічне дихання матері.

– А ще вона говорила, що в переддень Страсної п’ятниці дзвони уночі потай залишають свої дзвіниці й церковні вежі й на чарівних крилах летять до Риму.

Хлопчик кивнув, скрививши губи у властивій підліткам цинічній усмішці, яка свідчила про те, що він сумнівається у правдивості моїх слів.

– Їх зустрічає папа римський у біло-золотих шатах, у митрі, із золоченим жезлом. І вони вишиковуються перед ним у рядок, більші дзвони й маленькі, clochettes, і bourdons, дзвіночки й куранти, carrillons і chimes,[23] і терпляче чекають, коли він подарує їм своє благословення.

Моя мати знала безліч безглуздих дитячих казок, від яких у неї самої очі спалахували захватом. Її тішили будь-які вигадки й перекази – про Ісуса, про Остару,[24] про Алі-Бабу, і в її свідомості груба тканина народних повір’їв щораз перетворювалася на сяючу парчу цікавих історій, які сама вона вважала непорушною істиною. Зцілення за допомогою магічного кристала, подорожі до астралу, викрадення людей інопланетянами, самозаймання – моя мати в усе це вірила або вдавала, що вірить.

– І папа до глибокої ночі благословляє їх одного за одним, а тисячі спорожнілих дзвіниць Франції, чекаючи на їх повернення, мовчать аж до великоднього ранку.

І я, її дочка, з витріщеними оченятами, слухала ті чарівні апокрифи про Мітру,[25] про Бальдра Прекрасного[26] й Осіріса,[27] про Кецалькоатля,