Метьюз Джейсон - Червоний горобець

Аня прикривала своє залите сльозами обличчя руками, доки лікарка не наказала їй перестати бути тупою коровою і негайно прибрати руки. Почуваючись немов уві сні, Домініка відсторонилася від свого тіла, замкнула розум, щоб витримати погляд чоловіка з незворушним обличчям. Від кольору, що линув зсередини, його очі також здавались жовтими, немов у куниці. І доки його очі по ній блукали, вона дивилась на нього у відповідь, не блимаючи.

— На ній малувато м’ясця, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. — А соски надто маленькі.

Двоє інших чоловіків ствердно закивали головами. Домініка пильно дивилася на них, аж доки вони не відвели поглядів і не почали діловито підкурювати свої сигарети.

Домініка здивувалась, зауваживши, що перестає зважати. Зважати на свою оголеність, на непристойні коментарі, на погляди незнайомців, спрямовані на її груди, вагіну чи сідниці. «Хай роблять, що хочуть, — подумала вона, — та я не дозволю дивитися собі у вічі». Кожна студентка реагувала по-своєму. Одна маленька дурнувата ідіотка зі Смоленська, з південним акцентом, відверто фліртувала та виляла стегнами під час таких занять. Ані ж ніяк не вдавалося побороти сором. Виразний запах дезінфекції в особняку тепер перебивав їдкий аромат їхніх тіл, мускусу, поту, трояндової води та мила. А коли вимикалося світло, спітнілий персонал ховався по кабінках та робив записи, впевнюючись, що камери нічим не перекрито.

Одного вечора, коли Аня нишком постукала у двері, Домініка наказала їй забиратися геть.

— Я більше не можу тобі допомагати, — сказала вона, і Аня миттю зникла в темному коридорі.

«Це не моя проблема, — подумала Домініка. — Досить того, що я сама намагаюся не втратити розуму».

А потім приїхав автобус із військовими кадетами, які отримали найвищі оцінки в класі. Дівчата чекали на них у своїх кімнатах, сиділи на ліжках, спостерігали за худорлявими, вкритими синцями тілами, доки хлопці знімали з себе сорочки, черевики й штани, а тоді міцно трималися, коли ті крутилися й вертілися на них, немов горностаї, доки не вийшов час. Кадети пішли, не озираючись на жінок, і автобус, хитаючись, виїхав крізь ворота в сосновий ліс.

Наступного ранку в заштореній темній бібліотеці увімкнули проектор, але замість звичного фільму вони побачили свою однокласницю з п’ятої кімнати на одномісному ліжку з учорашнім кістлявим бритоголовим кадетом. Дівчатам не ставало сил дивитися на екран. Це був сором, це була зневага, нестерпно було бачити свої ноги, закинуті за прищуватий зад, руки, зчеплені на худорлявих плечах. Лікарка зупиняла фільм на певних моментах, щоб прокоментувати та дати поради. Більш того, тепер усі зрозуміли, що фільми показуватимуть по черзі — кімнати п’ять, шість, сім... Аня похилила голову, тримаючи обличчя в долонях. Вона жила в одинадцятій кімнаті й мусила витримувати не тільки фільми, а ще й муку очікування. Коли її фрагмент закінчився, вона в сльозах вибігла з кімнати. Лікарка не зупиняла. Вона все тріщала про її помилки і про те, як їх можна виправити.

Домініка жила в кімнаті номер дванадцять, в кінці коридору. Таким чином, фрагмент її інтерлюдії з кадетом мав бути останнім. Відсторонившись від тіла, вона дивилась на себе, дивуючись своєму холодному обличчю, тому, як механічно вона хапала юнака, направляла його, як потягнула за вухо, щоб зняти його з себе, коли він закінчив свою справу. В її голові паморочилося, та вона не відчувала сорому чи бентеги. Вона дивилась на екран, нічого не відчуваючи й постійно повторюючи собі, що вона член Sluzhba Vneshney Razvedki, Служби Зовнішньої Розвідки Російської Федерації.

Наступного ранку Аня не прийшла на сніданок, і двоє дівчат знайшли її в кімнаті. Вони ледве змогли відчинити двері, штовхнувши плечем. Аня затягнула колготи навколо шиї, прив’язала кінець до гачка для одягу з внутрішнього боку дверей і просто, підібгавши ноги, задушила себе. Їй вистачило сил тримати ноги над підлогою, доки вона не відключилася. Вага її звислого тіла добре затягнула петлю. Гуляючи в саду, Домініка почула крики. Вона кинулася нагору, розштовхала інших, зняла Аню з гачка й поклала на підлогу. Вона відчувала провину та гнів. Чого ця маленька дурепа від неї чекала? Чому задушити себе до смерті їй вистачило мужності, а лягти з чоловіком у ліжко на тридцять хвилин — ні?

Реакції майже ніякої не було. Всі мовчки стояли навколо. Аню винесли з особняка на підрамнику, накривши ковдрою, з-під якої виднілося її біляве волосся. Ніхто не згадував про інцидент. День продовжився, як завжди.

Наближалося закінчення курсу. Шестеро горобців спостерігали, як четверо хлопців зайшли до їдальні. Тепер вони були молодими круками, підготовленими в меншому маєтку, далі дорогою. Троє з них стали експертами з мистецтва зваблювання вразливих самотніх жіночок, мішеней СВР — старої незаміжньої секретарки міністра, розчарованої дружини посла, недооціненої помічниці генерала. Четвертого хлопця навчали іншій спеціальності: заводити дружбу з чутливими боязкими чоловіками — шифрувальниками, військовими аташе, подеколи старшими дипломатами, — які потайки жадали чоловічої дружби, товариства, любові, але були зворушливо вразливі перед загрозою викриття. Круки зарозуміло розповідали, що витерпіли справжні страждання під час підготовки. Партнерів для тренувань майже не було, прошепотів Дмитрій; вони практикувались на немитих дівчатах із найближчих сіл, займалися сексом із хворобливого вигляду шльондрами, яких звозили із заводів у Казані. Домініка не питала про четвертого хлопця, як і з ким практикувався він.

— Зате нас навчили бути найкращими, — сказав Дмитрій. — Ми експерти з сексу.

Він поставив руки в боки й поглянув на них крізь свої вії.

Дівчата слухали, не промовивши й слова. Домініка бачила на їхніх обличчях скептицизм, фаталізм і недовіру. Вони нагадували повій із Тверської вулиці в Москві. «Цвіт школи горобців, — подумала Домініка. — Порожнє місце Ані за столом було не єдиною втратою».

Вони вирушили в аеропорт опівночі, везучи з собою дешеві валізи й не озираючись на темний особняк. Школу повій зачинили до прибуття наступної групи. Соснові ліси стояли чорні й мовчазні. Літак зробив коло над димарями Казані й рушив на захід, над невидимим краєвидом. За якусь годину вони вже летіли над вогнями Нижнього Новгорода, розділеного надвоє чорною стрічкою Волги. Потім почалося поступове зниження до сяючої безсонної Москви. Вона більше ніколи не побачить цих людей.

Наступного ранку Домініка мала з’явитися в Центр, у п’ятий відділ, щоб розпочати кар’єру молодшого офіцера розвідки. Вона розмірковувала про Симьонова, керівника п’ятого відділу, і про інших офіцерів, яких зустріне, як вони дивитимуться на неї і що казатимуть. «Що ж, — подумала вона, — тренована куртизанка повернулася зі степу і збирається поселитися в їхньому світі».

У вітальні було ще темно, коли вона зайшла навшпиньки у квартиру перед світанком, та в коридорі одразу ж з’явилася мати, вбрана в халат.

— Я почула твої кроки, — сказала вона, і Домініка знала, що це про її нерівні кроки на сходах.

Домініка обійняла матір, потім поглянула на її руку й поцілувала — устами, натренованими знищувати чоловіків.

Токмач зі школи горобців

Зварити нарізану великими шматками картоплю, тонко нашинковану цибулю та моркву в яловичому бульйоні до м’якості. Додати тонку вермішель та варити до готовності. Покласти відварену яловичину на дно тарілки й залити бульйоном з овочами.

9

Наступного ранку Домініка вирушила в «п’ятий», все ще змучена після перельоту з Казані. Минувши довгий коридор штаб-квартири зі світло-зеленими стінами, вона зайшла до