Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Ранок залив квартиру Зоряни сонячним світлом, що розсипалося по паркеті золотими плямами, а запах свіжозвареної кави змішувався з тонким ароматом її парфумів, що витав у спальні. Вона стояла біля вікна, тримаючи телефон, її пальці швидко набирали повідомлення Вадиму:

“Вибач за вчора, не хотіла, щоб усе так склалося. Максим псих, але я з ним розберуся.”

Вона затримала подих, губи стиснулися, коли натиснула “відправити”. Через кілька хвилин телефон задзвенів — Вадим відповів: 

“Та нічого, Зорь. Загладиш провину — повечеряємо разом?” 

Її очі блиснули пустощами, а пальці вже відповідали: 
“Домовились. Куди їдемо?” 

Він відписав миттю: 

“Поки сюрприз. Вечір вільний?” 

Вона усміхнулася, уявляючи вишуканий ресторан із келихами вина, і кинула: 

“Вільний. Чекаю.”

Зоряна відклала телефон і підійшла до гардероба. Її пальці ковзнули по вішалках, зупинившись на приталеній чорній сукні — строгій, але з вирізом, що підкреслював її впевненість. Вона зав’язала на талії мереживну хустинку, додавши легкості, і взула класичні чорні підбори, що цокали по підлозі, як виклик. Її волосся спадало м’якими хвилями, а макіяж — легкий, із яскравими губами — завершував образ. Вона глянула в дзеркало, її усмішка була стервозною, але теплою, коли схопила сумку й вийшла в коридор.
Максим уже стояв біля дверей, його постать випромінювала напругу, а очі ковзнули по ній, затримавшись на хустинці. Він мовчав, руки в кишенях джинсів, але погляд видавав усе — гнів, що тлів після вчора, і щось глибше, що він не міг приховати.

— Знову разом на роботу? — кинула Зоряна, її голос був легким, із ноткою насмішки. — Я вже починаю звикати їхати з тобою, любчику.
Вона усміхнулася, її очі блиснули, коли ступила ближче. Максим лише пихнув, губи стиснулися, але він пішов поруч, його кроки звучали в унісон із її підборами. Мовчання між ними було важким, але Зоряна відчувала його погляд — палаючий, що свердлив її спину, коли вони спускалися до машини.

Офіс вирував гамором телефонів, шурхотом паперів і запахом кави, що витав у коридорі. Зоряна сиділа за своїм столом, її пальці ганяли по клавіатурі, а голос був різким, коли вона сперечалася з постачальниками про терміни доставки тканин. Колекція була майже завершена — дизайнери вносили останні правки під пильним наглядом Софії Тарасівни, яка сьогодні була в студії, її коментарі були точними, але м’якими, як завжди. Зоряна кидала швидкі погляди на годинник, її думки тікали до вечора з Вадимом — вона уявляла ресторан, вино, його теплу усмішку, що завжди змушувала її розслабитися.

Максим загруз у роботі — його кабінет був завалений стосами документів, контрактів і дзвінками, що не вщухали. Він підписував папери, його ручка скрипіла по сторінках, а голос був різким, коли він вказував помічнику на помилки. Але його очі час від часу ковзали до дверей, ніби чекаючи, що Зоряна зазирне. І вона зазирнула — ближче до кінця дня, тримаючи в руках ще один документ.

— Останній на підпис, — кинула вона, її голос був діловим, але з легкою насмішкою, коли поклала папір на його стіл. — Я вже йду.

Максим підняв очі, його погляд був гострим, як лезо.
— Додому? — спитав він різко, його тон був підозрілим, ніби він уже знав відповідь.

Вона пирхнула, її брови злетіли вгору.
— Ні, в ресторан, — відповіла вона спокійно, її очі блиснули викликом. — Повечеряю, відпочину. Тобі ж не треба звітувати, правда?

Він кивнув, губи стиснулися, але він не спитав із ким. Зоряна кинула на нього швидкий погляд, її усмішка була ледь помітною, коли розвернулася й пішла, її підбори цокали по підлозі, як відлуння її тріумфу.

Вадим чекав її біля машини, його усмішка — тепла, як завжди — зігрівала її зсередини. Вона ступила до нього, її хустинка легенько затремтіла на талії, коли зупинилася поруч.

— То куди їдемо? — спитала вона, її голос був грайливим.

Вадим усміхнувся, його очі блиснули чимось невловимим.
— До мене додому, — кинув він спокійно, відчиняючи двері машини.

Зоряна завмерла, її брови злетіли вгору, а усмішка стала здивованою.
— Стоп, — сказала вона, її тон став різкішим. — Ти ж казав, повечеряємо. Я думала, ресторан.

Він розсміявся, його рука легенько торкнулася її ліктя.
— Повечеряємо в мене, — відповів він, його голос був м’яким, але впевненим. — Не бійся, Зорь, я тебе не скривджу. Ти ж мене знаєш.

Вона пирхнула, її очі звузилися, але в грудях ворухнулося щось дивне — не страх, а неспокій.
— Знаю, — відповіла вона повільно, її тон був обережним. — І в Одесі в тебе вдома була. Але щось мені неспокійно.

Вадим нахилився ближче, його усмішка стала ширшою.
— Не думай ні про що, — сказав він тихо, його голос був теплим, як літній вечір. — Сьогодні я тебе здивую вечерею. І, до речі, маю для тебе сюрприз.

Зоряна підняла брову, її очі блиснули цікавістю.
— Сюрприз? — перепитала вона, її тон став грайливим.

 — Оце вже цікаво. Гаразд, поїхали.

— Клас, — кинув Вадим, його усмішка світилася теплом, коли він сів за кермо.

Машина рушила, а Зоряна відкинулася на сидінні, її пальці легенько грали хустинкою, але думки тікали до Максима.

Максим сидів у своєму кабінеті, його пальці ганяли по екрану телефону, коли він відкрив додаток стеження. Маячок блимав на карті — не в центрі, де вирували ресторани, а в житловому районі, де закладів не було й близько. Його щелепа напружилася, думки рвонули в голову — темні, пекучі, як вогонь. “Вона не в ресторані,” — промайнуло в нього, а серце стиснулося від гніву. Він схопив ключі, його кроки загриміли по коридору, а ліфт здавався повільним, як катування.

Машина рвонула з парковки, шини завищали, коли він мчав за маячком. Район виявився елітним — багатоповерхівка з блискучими вікнами й охороною біля входу. Максим зупинився, його очі палахкотіли, коли підійшов до охоронця — кремезного чоловіка з байдужим поглядом.