Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

Глава 17: Де я знаходжу себе

Море тихо плескалося об берег, ніби заспокоюючи тривожні думки Лілії. Вона стояла біля вікна з чашкою теплого чаю в руках, дивлячись, як хвилі несуть у далечінь її сумніви й тривоги. Арсен сидів на веранді, мовчки спостерігаючи за нею.

— Ти впевнена, що впораєшся тут сама? — тихо запитав він, підійшовши ближче.

— Так, — відповіла вона, не відводячи погляду від горизонту. — Мені просто потрібно ще трохи часу. Я повернусь завтра. А ти… будь ласка, повернись у місто. Не хочу, щоб через мене ти щось пропустив.

Арсен дивився на неї ще мить, а потім лише кивнув:

— Як скажеш. Але якщо щось — одразу телефонуй.

Він обережно торкнувся її плеча, на мить затримав руку, а потім пішов збирати речі. Лілія спостерігала за його від'їздом з важким серцем, та знала: їй потрібно побути самій.

Повернувшись у дім, вона відкрила ноутбук, увімкнула інструментальний запис і почала співати. Репетиції проходили в її маленькій кімнаті, серед тиші, спогадів і внутрішнього пошуку. Вона знала: щоб знову повернутися на сцену, треба спочатку повернутися до себе.

Наступного ранку сонце лагідно освітлювало кімнату, де Лілія ще в піжамі сиділа на підлозі з гітарою в руках. Її голос був трохи хрипкий після кількох годин співу вночі, але вона не зупинялась. Вона вкладала в пісні усе — біль, надію, сумніви, ніжність. Вона писала про те, що переживає, і з кожним рядком ставало трохи легше.

Вона кілька разів хотіла написати Єгору. Написати щось на кшталт: «Мені не все одно. Я просто заплуталась.» Але потім зітхала й відкладала телефон. Вона боялася сказати щось неправильно, боялася зробити ще болючіше.

Її серце було заплутане між двома людьми. З Єгором її пов’язувало стільки моментів, тепла й підтримки. А з Арсеном — щось свіже, щире, те, що виросло непомітно. Його очі не йшли з її думок. І слова, які він сказав… Вони були щирими. Вони торкнули її до глибини душі.

Того вечора вона знову вийшла на терасу з гітарою. Морський вітер плутав її волосся, а вона співала — тихо, для себе. Десь там, далеко, у місті, на неї чекали. Але поки — їй треба було доспівати пісню до кінця. І знайти відповідь в ній самій.

Наступного дня Лілія прокинулась раніше, ніж зазвичай. У повітрі було щось інше — наче день сам підказував, що час іти далі. Вона зробила собі чай з лимоном, сіла біля вікна з ноутбуком на колінах і, замість того щоб одразу братись за репетицію, відкрила новий документ.

— «Моя історія ще не завершена», — прошепотіла вона сама до себе.

Її пальці затанцювали по клавішах. Вона почала писати книгу — про дівчину, яка мріє. Про страх, втрати, натхнення. Про те, як важливо не втратити себе, навіть коли навколо шумить весь світ. Рядки складались так, ніби вона відкривала серце — сторінка за сторінкою. Це була терапія, розмова з собою. Їй було потрібно сказати це вголос — хоча б через літери.

Коли вона зупинилась, за вікном вже сутеніло. На обличчі Лілії з'явилась м’яка усмішка. Вона встала, підійшла до валізи, почала складати речі. Не поспішала, але вже точно знала — завтра вона повернеться.

Вона ще не готова до репетицій, але була готова знову бути частиною сцени. І поки що — співатиме вдома. Її голос має зазвучати по-новому. Чесніше. Глибше. Бо тепер він був не просто мрією — а її власною історією.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍