Іво Брешан - Азартні ігри з долею

відав, чому. Через це відразу ж з якоюсь веселістю він поскидав з одного стільця на підлогу брудні речі й запросив Ретеля сісти. Якийсь час ніхто з них нічого не казав; Ретель аж ніби трошки зніяковів, не знаючи, з чого можна розпочати, а Франко, оскільки відчував перед ним провину, шукав слова-вибачення, які чомусь ніяк не знаходилися. Врешті-решт, він вирішив зайти здалеку:

— Насамперед я хочу сказати, що неймовірно радий, що з тебе знято всі підозри. Тепер ми зможемо вільно розмовляти про щось інше...

— Я приблизно знаю, що вас цікавить. Але спочатку дозвольте мені дещо у вас запитати. Через це я, власне, й прийшов. Вважаю, що маю на це право, оскільки, як я зрозумів, все це почалося з вашої легкої руки. Я знаю, бо директор Бонетті розповів поліції, звідки в нього з’явилася ця ідея, що я можу виявитися Дудою. І про ваше парі усе розповів. Тож я дуже прошу вас сказати, що вас підштовхнуло до того, аби підозрювати мене? Це щось настільки сильне, раз ви пішли так далеко, що навіть побилися об заклад.

— По-перше, час, коли ти був відсутній у нашій військовій частині. Про це мені розповів Бельо. А це повністю збігалося в часі з появою і перебуванням у Пакраці Дуди.

— А Бельо розповів вам, що не лише мене тоді відправив на завдання? Було ще четверо хлопців з нашого підрозділу.

— Але тільки ти міг бути Дудою.

— Помиляєтесь. Я знаю, куди кожного з них послано. Жодного не направили до Пакраца. Окрім того, послано було достатньо бійців і з інших підрозділів. Тоді тут настало затишшя, а там розпалилися бої з новою силою, тож багатьох скерували туди.

— Далі! Ти запевняв мене, що вбити когось під час війни — це не злочин, а щось, що посилає нам доля! І це безпосередньо після того, як прочитав статтю про Дуду...

— Мене це питання турбувало не щодо Дуди, а щодо себе. Під час боїв коло Осієка я був снайпером і знищив багато ворогів. До того ж, тоді, коли нам це ніякої особливої користі не приносило. Людина мирно обідає, а я беру його на приціл і... з Богом! Без будь-якої причини чи передумов. Я отримав такий наказ і цілком йому підкорявся. А міг би ці душі не відправляти на той світ чи принаймні лише ранити їх; ніхто б цього не дізнався. Ось через це я усі десять років не можу спокійно спати.

— А чому ти так поводився, коли запізнився на корабель? Лендич згадував, які коники ти викидав, коли того ранку прийшов до нього. Ти не мав для того об’єктивних причин. Звичайно, вона була трохи розчарована, коли ти не з’явився, і я це бачив. Але вона знала, що ти маєш якісь проблеми в сім’ї, через які можеш спізнитися.

— Я мав причини... Вірите, коли ми зустрілися у Цавтаті, у нас знову воскресла давня любов із Осієка. Навіть з більшою силою, ніж тоді; у той час нас постійно відволікали якісь бомбування... атаки...завдання... ми не могли бути разом стільки часу, скільки хотіли. Тепер ми це навіть з надлишком надолужили; розумієте, взагалі... Ми мали грандіозні плани. По прибутті до Рієки вона б розірвала заручини з нареченим, ми побралися б, а тоді б поїхали у весільну подорож за кордон. Все вже було вирішено; я мав їхати з нею, і навіть купив квитка та забронював каюту на кораблі, коли дістав ту звістку про дядька...

— Чому ж ви не відклали поїздки? Ти міг узяти її з собою у Чіліпи, а потім ви поїхали б якимось іншим транспортом.

— Не було змоги. Похорон мусив бути в другій половині дня, а вона з деяких причин мала вранці бути в Рієці. Через це вона вмовляла мене не їхати в Чіліпи, а вирушити з нею. Коли я їй сказав, що відразу ж після похорону поїду автобусом до Рієки і навіть встигну туди раніше за неї, навіть не захотіла чути це. Ми трохи полаялись, і вона поставила мені ультиматум: якщо не буду завтра вранці на кораблі, то можу взагалі потім не їхати до неї, оскільки, з її слів, мушу просто забути про її існування. Тоді я знайшов рішення: поїхати у Чіліпи лиш для того, аби висловити співчуття родині дядька, а тоді відразу ж мчати на корабель, проте, як ви знаєте, не встиг.

— Серафіне, ти не договорюєш усієї правди. Якщо це була настільки велика любов, як ти мені її описуєш, це непорозуміння — не катастрофа, якої не можна було б виправити. Окрім того, похорон дядька — не така вже й буденна річ. Ана ж, наскільки я її знаю, не видається мені настільки егоцентричною особою, яка б цього не зрозуміла.

Ретель на мить замислився. Було видно, що він потрапив у складне становище; і не знав, що йому казати. Тоді раптово, наче скидаючи тягар з себе, промовив:

— Буду щирим, професоре. Ваша правда; річ не в цьому. Ми домовились: якщо встигну — добре, якщо ні — побачимось вже в Рієці. Але я останньої миті зрозумів, що їй загрожує велика небезпека, якщо вона сама попливе на кораблі. Я зробив усе, аби встигнути на борт до того, як судно рушить від берега. Я хотів забрати її з корабля, а тоді б ми разом поїхали на чомусь іншому.

— Якої це останньої миті? Коли ти приїхав у Чіліпи?

— Так. Коли я зрозумів, що звістка про смерть дядька — це не звичайне непорозуміння, а навмисна дезінформація.

— Думаєш, це справа рук Дуди?

— Не знаю. Може, він, може, хтось інший. У будь-якому разі, зроблено все можливе, щоб вона опинилась на кораблі сама, без мене.

— З усього сказаного я роблю висновок: Ана мала при собі щось потенційно небезпечне для тієї людини?

— Він думав, що мала. Біда в тому. Ми лише пішли на той нещасливий симпозіум, де вона поспілкувалась з якимось іноземцем, а той все побачив. Та не розпитуйте мене далі про це, професоре, прошу вас, бо все одно я не зможу розповісти вам докладніше. Я дав слово, що буду німим, як могила. До того ж, це й мене може поставити у скрутне становище.

— Добре, не наполягатиму. А кому ти так вперто дзвонив на мобільний в Лендича?

— Спершу їй на мобільний. Мені не вдавалось додзвонитись, бо