Тая Смоленська, Аріна Вільде - Татусь під ялинку, Тая Смоленська, Аріна Вільде

Епілог

10 місяців потому

- ... і жили вони довго і щасливо, - Матвій закриває книжку, дочитавши казку про принцесу до кінця і навіть не помітивши, що Катя давно заснула.

Матвій у нас частий гість. Він намагається надолужити згаяні роки, а ще, здається, і справді любить нашу доньку.

- Я віднесу її в кімнату, - каже мені, піднімаючи доньку на руки.

Я йду в кухню. Вмикаю воду в раковині, вирішуючи помити посуд. Присутність Матвія останнім часом змушує мене нервувати. А його знаки уваги та натяки - дратують.

- Я сьогодні запитав Катю чого вона бажає на Новий рік, - я здригаюся, бо не чула як він підійшов до мене. Занадто близько. Занадто хвилююче.

- І що вона сказала? - мій голос тремтить і я нічого не можу з цим вдіяти.

- Сказала, що щороку загадувала одне й те саме, щоб Дід мороз приніс їй під ялинку тата, а оскільки її бажання збулося і віра в Діда Мороза тепер нереально величезна, то вона хоче братика або сестричку.

Клянуся, якби в мене в цей момент у роті був якийсь напій, обов'язково подавилася або виплюнула б його.

- Вона ніколи мені нічого подібного не говорила, - хмурюся, бо справді нічого такого не пригадую.

- Я б не проти другої дитини, Катя у нас вийшла просто нереальною, - Матвій обхоплює мене за талію і присуває до себе, шепоче просто на вушко.

- Ну вже ні, якщо в мене і буде друга дитина, то не від тебе, - вимовляю зарозуміло, а сама ледве можу встояти на ногах. Бажання опустилося вниз живота. Чого брехати собі, мені подобається Матвій, але занадто багато "але" стоїть між нами.

- Ніколи такого не буде. Минуло вже достатньо часу, Яно, я сказав, що готовий чекати скільки потрібно, але півроку на роздуми повинно було вистачити, - різко вимовляє він, розвертаючи мене до себе обличчям.

Це в перші місяці він боявся слово зайве сказати, щоб не образити нас із Катею, але зараз став сміливішим.

- Матвію, я давно пояснила тобі свою позицію. Ти - батько моєї дочки, не більше.

Брешу, звісно. Він мені подобається. Навіть занадто. І я звикла до його постійної присутності поруч, але страх бере своє. Що якщо він одного дня вирішить, що награвся в батька, і зникне? Розіб'є нам обом серця.

- Твій диван чекає на тебе, де постільна білизна ти знаєш, - вириваюся з його рук і йду до себе.

Матвій часто затримується в нас до пізньої ночі, тому може залишитися з ночівлею. Спить він у дитячій, на маленькому диванчику. Знаю, незручно, але нехай мучиться.

- Та нічого подібного, - долинає до мене і за кілька кроків він наздоганяє мене. Піднімає в повітрі немов пір'їнку і несе в спальню.

Я скрикую, серце в грудях із силою калатає.

- Що ти робиш? - запитую, з острахом спостерігаючи за тим, як він вправними рухами розстібає на сорочці ґудзики.

- Другу дитину. Але все ж хотілося б перед цим узаконити наші стосунки, - заявляє він і забирається на ліжко. Штовхає мене на спину, нависає. Його обличчя так близько. Губи всього в міліметрі.

Дихає важко.

Я теж.

Я знаю, що в нього весь цей час нікого немає. З Мілою вони розійшлися. Я бачила її одного разу в місті. Ще навесні. Вона була такою сумною. Помітивши мене, підійшла. Я думала скандалу не уникнути, але вона лише побажала нам із Матвієм щастя. І передала привіт. Сумно посміхнулася і так само несподівано зникла. На її пальці красувалася обручка і я дуже сподівалася, що і вона знайшла своє щастя. Бо я відчувала себе винною в тому, що вторглася в її життя і зруйнувала все.

Зате батько безмірно щасливий, що в нього з'явився зять. Та не просто зять, а з впливової родини. Його мрія збулася. Майже. Тому що зять він для нього тільки на словах, а одружуватися поки що ніхто не збирається. І це його злить.

Будівництво, до речі, перенесли. Я так і не зізналася Матвію, що збиралася написати про нього статтю. Довелося посваритися з начальством вщент, щоб наше журналістське розслідування прикрити і не розголошувати.

- Матвію, - злякано пищу я, коли його пальці пробираються під мою маєчку.

- Мовчи, Яно, ось зараз дуже тебе прошу, просто мовчи, - він жадібно накидається на мої губи. Позбавляє нас одягу, немов поспішає кудись. І цього разу я не опираюся. Може, й справді подумати про другу дитину? З однією ми впоралися. І начебто навіть непогано.

Я впевнена, попереду у нас ще багато всього. Я вперта, Матвій не кращий. Ми сперечаємося до хрипоти, злимося, іноді я навіть б'ю посуд. Але коли він, дивлячись в очі, каже, що кохає, нічого більше не має значення навколо. Крім наших доньок, звісно. Каті й Ані. Усе ж та ніч виявилася плідною. Здається, у Матвія все виходить з першого разу.

І я ні краплі не шкодую, що потрапила під колеса його автомобіля в заметіль, тому що...

- ... і жили вони довго і щасливо, - дочитує він казку дочкам.

- Тату, давай ще одну! - вигукують Ганнуся і Катруся.

- О, ні, всім спати! Швидко!

І на мене хитрий погляд кидає. І я вже знаю, цієї ночі нудно не буде. І самотньо. Бо всі ночі ми тепер проводимо разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍