Люко Дашвар - Ініціація

Роздивляюся відчайдушну, заплутану, як китайський ієрогліф, тезу. Не дивуюся. Знаю, що робити.

Герман! Маю знайти Германа. Герман — нитка, яка веде до Блека.

І ніби ніяких проблем. Ніби вирішила — і враз у нотаріальній конторі чи в побитій для ремонту квартирі на благословенному Подолі на мене вже чекає розгодований нотаріус із коштовним годинником на лівій руці. Зиркає на нього, дратується.

— А ти де?! Ось я! Заради тебе припхався! Пояснити, куди сам зникав, розповісти про Діну. І Блека.

Вірю. Бо не може такого бути, щоб мені — нічого, геть нічого, навіть однієї людини в неосяжному просторі. Світ багатогранний, різнобарвний, із позитивними побічними ефектами. Такими, як Герман, який щез, та заради мене, заради моєї любові об’явиться.

Вірю. Гарячково скидаю піжаму, в яку закувала себе на три дні. Виймаю з шафи одяг, та встигаю вдягнути лиш колготки і футболку, коли в двері — дзень!

Дзень!

Блек! Блек… І отака — суцільне щастя! — в колготках-футболці, а це знак, бо так само зустрічала Блека вперше, мчу до дверей, не дивлюся в дверне очко. Нащо?! У двері — дзень! Так звучить щастя.

Розчахую навстіж, подаюся вперед, на площадку загального користування.

— І досі спала? — Брат дивиться на мене скептично, чухає за вухом Брайана, який дисципліновано стоїть поряд.

— Повернувся? — шепочу безпорадно.

Брукс влаштовує Ромі і Брайану відчайдушно-верескливу гавкучу радісну зустріч. Плигає навколо брата, скаче на Брайана, дуріє-гасає вітальнею. Рома пливе від щастя, ніяк не може відірватися від Брукс: пестить її, пригортає до себе. І говорить, говорить — чи то мені, чи то дівчинці своїй. Що вони з Брайаном попрацювали на славу, що шотландські суки вишиковувалися у чергу, аби тільки мати шанс запліднитися від Брайана. Що то принесло чимало грошей, бо Рома вирішив не домовлятися з хазяями шотландських сук про щенят із майбутніх приплодів, а брати фунтами стерлінгів, тож тепер Рома — не просто Рома, а Рома-Річчі!

— Класно звучить, скажи? — сміється. — Рома-Річчі! Коли куплю білий вітрильник, так його й назву.

Неконтрольована лють підступає мені під горло. Брат не бачить. Базікає і базікає. Що про вітрильник — то так, для приколу, бо насправді розпорядиться грошима розумно.

— Тобі нарешті борг віддам, — каже. — Нам із Брукс і Брайаном трохи залишу, а решту відішлю Яні з Катрусею.

— Так ти шляхетний? — лють проривається назовні. Дивлюся на брата презирливо.

— Щось не так?

— Ти покидьок! Скотина, дебіл і останній покидьок!

— Ти психована сьогодні. Проблеми? — насторожено питає брат.

— У тебе проблеми! У тебе! Не розумієш, ідіоте довбаний?! — кричу, зриваючи горло.

Брукс із Брайаном — гоп! — і вже біля брата, дивляться на мене вороже, гарчать, у бурштинових очах годі шукати добра.

— Так! Спокійно! Брукс, Брайан! Лежати! Усе нормально, — Рома словами прибиває ротвейлерів до підлоги, йде до мене, бере за плечі, дивиться в очі.

— Що з тобою?

— Зі мною? — кричу. Страшно, а я кричу, не можу вгамуватися. — Що з тобою сталося?! Гроші він дружині з дочкою відіслав, козел!

Відштовхую брата. В очі йому, в очі! Вихлюпую гнів навалою.

— Звихнувся з собаками своїми, ідіоте! Ти про когось, крім них, думаєш? Хочеш, заберу їх собі? Не бійся, не здохнуть! Годуватиму, вигулюватиму, а ти тільки гроші… Гроші даватимеш мені на їхнє утримання! Згоден? Ні? А чому? Любиш їх? А Янку з малою не любиш? Грошима відкупляєшся? Ти хоч розумієш, як то підло і підступно! Гроші не замінять живої людини! Можна давати гроші на що завгодно! На сім’ю, на АТО, на собак, на сиріт, на захист довкілля… І чим те допоможе, якщо не бачитимеш сім’ї, не натрудиш власних рук заради тих, хто під кулями, не прихистиш бездомну дитину чи тварину, ламатимеш дерева чи зриватимеш проліски?! Гроші! Гроші — лише підтвердження того, що ти живий, що ти є, що маєш силу зробити більше, ніж просто дати гроші. Що маєш бути поряд із тими, кому так потрібен!

Брат дивиться на мене ошелешено. Собаки не гарчать — затихли, аналізують.

— Ти зараз про що? — спантеличено питає Ромка.

— Господи, та що з вами усіма?! Невже ви не відчуваєте, як відчайдушно на вас чекають?.. — спустошення притишує мій голос до шепоту. — Їдь до Янки! До малої. З собаками їдь. Слова шукай, місце. Разом шукайте місце — а воно є таке! — де добре стане вам усім: і тобі, і Янці з малою, і собакам твоїм.

Замовкаю: мені більше нема чого казати. Брат супиться, очі в підлогу.

— Чому… зараз? — питає.

— Бо чекаю. Лиш кілька днів чекаю на людину і вже дихати не можу! А твоя Яна… Ви скільки років не бачилися? Чотири? П’ять? Я б померла!

На тлі впевнених мрій про вічне кохання мізки відмовляються приймати тезу про скоре небуття. Не помру! Блек зараз, цієї миті, помирає без мене. Зриваюся, жену брата з собаками до дверей: ідіть уже, вам усім трьом є над чим подумати! Вони не пручаються, сунуть до виходу, та наостанок я роблю чергову дурницю, бо, коли брат таки простягає мені гроші: «Візьми… Борг… Давно хотів віддати», — хапаю ті гроші, пхаю братові за пазуху…

— Ти взагалі дурний?! Ти не розумієш? Не потрібні мені твої гроші!

Брат іде, а я втямити не можу: чому не взяла гроші, які брат мені винен? Вони ж мої. Я чесно їх заробила!

— Дідько, божеволію, — знаходжу лишень одне пояснення.

Стіни гасять думки. Ні! Досить із мене пасивного очікування. Геть! На повітря! Шукати. Де? Не знаю. Серце підкаже.

Серце приводить до дверей нотаріальної контори. Нотаріуси, певно, саме смачно обідають у найближчих ресторанчиках, про що на дешевих металевих дверях контори свідчить об’ява: «Перерва до 15:00». Не здаюся. Грюкаю в двері, смикаю — відчиніть!

— Читати не вмієте? — На поріг контори виходить панянка років сорока з французьким манікюром: в одній руці кава, в іншій — цигарка. Відходить до сміттєвої урни за п’ять метрів від дверей. Кайфує в стилі Джармуша, не звертає на мене жодної уваги.

Не здаюся. Уже збираюся нагадати про себе влучним запитанням із підручників про ефективні комунікації, та кидаю швидкий погляд на двері, де поряд із «Перерва до 15:00» так і тріпоче папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи: Перечков, Високова, Дінамів, Люленко… А де Швець?

— А де Швець? — кричу панянці. — Герман Швець тут ще працює?

Панянка не розщедрюється на слова, лише хитає головою: ні.

— Як «ні»? Чекайте! Я до Швеця свого часу зверталася. — Іду до