Люко Дашвар - Ініціація

дому, мчу… Куди? Спочатку на Печерськ до Діни. Якщо ж вона в цей час не стовбичить удома, то — на далекі Нивки, до волонтерів, до трьох відважних жінок, що їхнього милосердя вистачить не тільки на весь фронт, а й на мене. Може, зглянуться? Допоможуть знайти Блека?..

Діна виявилася абсолютно недосяжною, бо охоронець висотки на Печерську, яка раптом перетворилася на фортецю, заступив шлях і, як не вмовляла пропустити, не чув благань.

— Вхід за перепустками! — знай одне бубонів. — Не маєте? Тоді зателефонуйте хазяїнові квартири, до якої прямуєте! Не знаєте телефону? Пані, ви хто?!

Хто я? Та він знущається! Надто складне запитання, надто довга відповідь. Не маю часу. Дістаюся Нивок. «Хай Блек буде там, хай…» — прошу, та в прихистку волонтерів тільки балакуча жінка. Миє підлогу, наче хоче знищити сліди чужих людей, які товклися тут.

— А де всі? — питаю, мов з конопель.

— Відпочивають. — Жінка говорить, говорить: про те, що треба корегувати плани, оскільки борщових наборів насушили із запасом, та й овочі навесні вже не ті, що грошей для придбання воякам спідньої білизни, шкарпеток, взуття, цигарок, чаю-кави поки замало, тому всі розійшлися перепочити, обдзвонити спонсорів і небайдужих.

Слухаю жінку ошелешено, бо по телевізору волонтери працюють день і ніч. І так непатріотично звучить усе, що жінка каже, так принизливо і образливо, бо хіба можна нехтувати помічниками? І мною особисто. «Перепочивають вони! А на фронті перепочинку нема!» — б’є у мізки зла думка.

— Чому ж не повідомили, що не збираєтеся? — питаю роздратовано. — Я стільки часу змарнувала, поки до вас доїхала.

Жінка не гнівається, пояснює терпляче:

— Даринка написала всім, хто лишав свої мейли і номери мобільних. Ти не лишала?

— Ні.

— Що ж ти так? От шкода. Здалеку їхала?

— Усе нормально, — зиркаю на балакучу жінку напружено. Питаю обережно: — Даринка — ваша дочка?

— Так.

— У неї всі контакти волонтерів? Чи, може, і у вас є?

— Шукаєш когось? — Жінка дивиться в корінь.

— Хлопець. Молодий мужчина з Діною приходив. Коли вона портрети для аукціону принесла. Пам’ятаєте?

— З бородою. Ще допомагав берці пакувати.

— Так, він. Контакти його не підкажете? Адресу, номер мобільного?

— Вибач, дитино. Не можу допомогти.

— Чому?

— Бо тільки раз його і бачила. Більше не приходив. — Балакуча жінка дивиться на мене із жалем, додає гірко: — До нас багато людей навідуються. Залишається небагато.

Мовчу. Втупилася очима в чисту підлогу.

— А ти Діні зателефонуй! Діна допоможе, бо той бородань, певно, її приятель, — чую голос балакучої жінки. — Діна — добра людина. І з іншого кінця світу відгукнеться.

— Поїхала кудись? — питаю для годиться.

— Збирається в Америку! Має відлетіти на днях.

— Нащо?

— У неї там виставка. А ти не знала?

— Багато чого не знаю! — відрізаю пихато.

Жінка дивиться на мене здивовано.

— Так і ми про тебе нічого не знаємо, — відказує стримано. — Навіть імені. І не кіпішуємо.

— Рома-Роза! — видихаю-вихлюпую. — Мене звати Рома-Роза.

— Гарне ім’я, — раптом посміхається жінка. — Так пасує тобі. І вітрильнику пасувало б. Уявляєш? Білий вітрильник на синій воді — «Рома-Роза». Прекрасно, як мрія.

Невидимою голкою її доброта проколює мене наскрізь, як повітряну кульку, злість випаровується, лишаючи тільки відчайдушну спустошеність, і хоч хотіла сказати, що жінка легковажно поводиться, що в її квартирі двері весь час навстіж, що так і до біди недалеко, що світ злий і не простить того.

— Добре. Тобто… знаєте… — плутаюся, шукаю слова. — Я грошей заробила. Можу поділитися. Тобто не можу — хочу. Тобто… просто візьміть! Візьміть і не дякуйте, бо то коштує менше, ніж час, який віддаєте ви! Ви всі. І ще — дайте мобільний Діни! — Замовкаю, додаю фатальне: — І мій запишіть!

15

Третій день за вікном сонце. Третій день мій світ накрило важкою сірою ватою до обрію. Дінин мобільний не відповідає, і не дізнатися, не запитати хоч у неї: де мій мужчина? Так і не з’явився. Реальність знущається, сміється в очі: «Нічого не отримаєш! Нічого!» Хіба мені треба хоч чогось, крім нього?

Не вірю. Завмерла біля вікна — Кончіта! — вдивляюся у постаті чоловіків, що вони сунуть до під’їзду. Я ж упізнаю Блека здалеку?

Не йде. Третій день німої порожнечі змушує розглядати найжахливіші версії: викрали, вивезли за місто, вбили. За що? Ні за що: за мідну копійку, за кинуте слово, різкий рух, зухвалий погляд. За що нині вбивають? І завжди.

Спалюю страшні версії. Не вірю. Він живий. Несподіване відрядження: по роботі, в іншому місті занедужала мама, товариш потрапив у біду. Чи просто сам захворів: лихоманка, чоло вкрилося потом, суглоби ломить так, що не встати.

Поблажлива до мене версія перемагає, стає головною, і вже метушуся: як же так? Йому там зле, а я тут! Не з ним, а тут, у найманій квартирі! Товчуся, нічого не роблю, нічим не допомагаю. Хочу бути поряд: витерти піт із чола, дати ліків, гарячого чаю, обійняти, як зцілити. Поблажлива версія стає аксіомою, вимагає дій.

«Знайду його!» — присягаюся хтозна-кому. Хапаюся за одяг: збиратися, бігти. А куди?..

Вата опускається все нижче — нема повітря. Рву вату, рву, не відповідаю на настирливий Ульчин телефонний дзвінок. Вибач, Уляно! Не можу відповісти: вату рву, щоби дістатися повітря. Та й говорити нема про що. План такий! Побачу свого мужчину, тільки після цього віддам тобі флешку з нотатками діда Реформаторського. Отак і передай своєму коханому Тимуру! І мені по цимбалах, що він тебе доїдає докорами: сама на свою голову покидька знайшла. Я тут до чого?

Вата все нижче. Здається, вже ніякі зусилля не розірвуть її.

— Нічого не хочу! Нічого, тільки одну людину, — шепочу відчайдушно.

Вата розвіюється, розлітається, дає думкам дорогу. Думаю! Над власною думкою — все думаю, думаю. Що ідеї діда Реформаторського зачепили за живе, хоч і здаються цілковитим божевіллям.

Що змусили копирсатися у власній душі і мізках, і я мимоволі занурилася в себе, та висновок тих розвідок — банальний і до біса передбачуваний.

— Байдуже, хто я. Нічого не хочу, тільки одну людину, — повторюю.

Упевнююся. Така моя ідентифікація: я кохана. Кохана, і все в мені — тільки для цього. На повних сто відсотків. І моє тіло, і думки, і мрії, і життєві цілі, і увесь мій світ — тільки для кохання, для коханого. Абсолют. Альтернативи не існує. Адекватної заміни ще не вигадали. Гроші, успіх, задоволення, чесноти, агресивна самореалізація і пасивне зверхнє несприйняття агресивної самореалізації, філософствування хоч про окрему людину, хоч про весь білий світ, тваринна жага