Дафна дю Мор'є - Ребекка

зустрілася з її темними й похмурими очима на білому обличчі, що впилися в мене, і не знаю чому, але це викликало в мене дивне відчуття неспокою, передчуття біди. Я спробувала усміхнутись, але не змогла; мене стримували ці згаслі очі, в яких не було жодного зблиску співчуття.

— Я приїхала сюди, коли перша місіс де Вінтер стала нареченою, — промовила місіс Денверз, і її монотонний та невиразний, як я вже казала, голос зробився різким, неочікувано ожив, набув значущості, а на її сухорлявих вилицях з’явилися краплі рум’янцю.

Ця зміна виявилася такою раптовою, що шокувала мене й дещо налякала. Я не знала ні що зробити, ні що сказати. Здавалося, наче вона проказала якісь заборонені слова, слова, які довгий час ховала всередині себе й більше не змогла втримати. Вона й досі не зводила з мене очей; вони дивилися на мене із загадковою сумішшю жалю й зневаги, аж доки я не відчула себе навіть іще молодшою, іще більш непризвичаєною до життя, ніж я собі уявляла.

Я бачила, що місіс Денверз зневажає мене з усім притаманним її класу снобізмом через те, що я не була величною леді, через те, що була боязкою, сором’язливою й невпевненою в собі. Втім у її очах, окрім зневаги, було щось іще, щось неабияк схоже на рішучу неприязнь або й справжню ненависть.

Я мусила щось сказати, я не могла й далі сидіти отак, бавлячись своєю щіткою для волосся, показуючи, як сильно її боюсь і не довіряю їй.

— Місіс Денверз, — почула я свій голос, — сподіваюся, ми заприятелюємо й зрозуміємо одна одну. Поставтеся до мене з терпінням. Розумієте, таке життя для мене нове, я жила геть інакше. Але мені справді хочеться досягти успіху й передусім зробити містера де Вінтера щасливим. Я знаю, що в управлінні маєтком можу покластися на вас, — так сказав містер де Вінтер, — а ви просто хазяйнуйте так, як це робили завжди; я не вноситиму жодних змін.

Я замовкла, дещо задихавшись, досі невпевнена в собі й у доречності своїх слів, і, поглянувши на місіс Денверз знову, помітила, що вона перемістилася й тепер стояла, тримаючись рукою за ручку дверей.

— Гаразд, — мовила вона. — Сподіваюсь, ви будете задоволені моєю роботою. Будинок був під моїм наглядом більше року, і містер де Вінтер ніколи не скаржився. Звісно, за життя покійної місіс де Вінтер усе було зовсім інакше; тоді тут було багато розваг, влаштовували численні прийоми, і хоча я й хазяйнувала замість неї, вона любила за всім наглядати особисто.

У мене знову з’явилося враження, що місіс Денверз дбайливо підбирала слова, що вона, так би мовити, намацувала шлях до моєї душі та спостерігала за ефектом, не зводячи погляду з мого обличчя.

— Я б радше довірила це вам, — повторила я. — Так було б краще.

Відтак на її обличчі з’явився той самий вираз, який я помітила, коли ми вперше потиснули руки в залі, вираз неприхованого глузування, неабиякої зневаги. Вона знала, що я ніколи не здатна буду чинити їй опір і до того ж боюсь її.

— Чи можу я ще щось для вас зробити? — запитала місіс Денверз і вдала, що оглядає кімнату.

— Ні, — запевнила я. — Ні. Думаю, в мене є все, що потрібно. Мені тут буде комфортно. Ви зробили цю кімнату такою чарівною.

Це останнє було моєю підлабузницькою спробою завоювати її прихильність.

Місіс Денверз стенула плечима, проте не усміхнулась.

— Я лише виконувала вказівки містера де Вінтера.

Узявшись за ручку відчинених дверей, вона затрималася в проході. Здавалося, наче місіс Денверз ще мала щось мені сказати, але нездатна була дібрати слів і чекала, доки я дам їй таку можливість.

Я хотіла, щоб вона пішла; вона стояла там, мов тінь, спостерігаючи за мною, оцінюючи мене впалими очима, що дивилися зі схожого на череп обличчя.

— Якщо раптом вам щось не сподобається, ви одразу мені кажіть, гаразд?

— Так, — відповіла я. — Так, звісно, місіс Денверз.

Але я зрозуміла, що вона не це мала на увазі, і знову запала мовчанка.

— Якщо містер де Вінтер питатиме про свою велику шафу, — раптом мовила вона, — скажіть йому, що її неможливо було перенести. Ми намагалися, але вона не пройшла крізь ці вузькі двері. Ці кімнати менші, ніж ті, що в західному крилі. Якщо йому не сподобається, як облаштували цю кімнату, нехай повідомить мене. Важко було зрозуміти, як тут усе обставити.

— Прошу вас, не турбуйтеся, місіс Денверз, — сказала я. — Я впевнена, що він усім буде задоволений. Але перепрошую, що спричинила вам стільки незручностей. Я й гадки не мала, що він ремонтував і наново облаштовував кімнати. Йому не варто було перейматися. Я впевнена, що мені було б так само радісно й зручно в західному крилі.

Вона з цікавістю на мене поглянула й покрутила ручку дверей.

— Містер де Вінтер сказав, що вам буде краще з цього боку. Кімнати в західному крилі дуже старі. Стара спальня вдвічі більша, ніж ця, теж дуже гарна кімната з прикрашеною завитками стелею. Там стоять надзвичайно цінні штофні стільці й оздоблений різьбленням камін. Це найпрекрасніша кімната в будинку. А її вікна виходять на галявини й море.

Я зніяковіла й дещо засоромилася. Я не розуміла, чому вона говорила з таким прихованим обуренням, водночас натякаючи на те, що ця кімната, де, як виявилось, я мала оселитися, була чимось посереднім, чимось, що не відповідало стандартам Мендерлея, — так би мовити, другорядна кімната для другорядної особи.

— Мабуть, містер де Вінтер залишив найкращу кімнату, щоб показувати її гостям, — припустила я. Вона продовжувала крутити ручку дверей, а тоді поглянула на мене ще раз, подивившись мені в очі, повагалася перед тим, як відповісти, а коли заговорила, її голос зазвучав навіть тихіше й ще монотонніше, ніж раніше.

— Спальні ніколи не показують гостям, лише залу, хори та вітальню під ними. — Раптом вона зробила паузу, обмацуючи мене поглядом. — Вони мешкали в західному крилі й користувалися тими кімнатами, коли була жива місіс де Вінтер. Та велика кімната з видом на море, про яку я вам розповідала, слугувала спальнею місіс де Вінтер.

Тоді я побачила, як її обличчям пробігла тінь, вона відступила до стіни, ховаючись у темряві, у передпокої почулися кроки, і до кімнати зайшов Максим.

— Як воно? — запитав