Дафна дю Мор'є - Ребекка

і вийшла до зали. Я б хотіла мати змогу дочекатися Максима, а тоді, взявши його під руку, піти дивитися кімнати разом. Я не хотіла робити цього наодинці з місіс Денверз. Якою здоровенною здавалася ця велична зала тепер, коли спорожніла! Мої кроки дзвінко відлунювали від вимощеної камінням підлоги, луна здіймалася аж до стелі, і цей звук змушував мене відчувати провину, схожу на ту, яку відчуваєш у церкві, коли тебе охоплює сором і поглинає таке саме відчуття скутості. Мої кроки безглуздо стукотіли, і я подумала, що Фріс у своїх черевиках на повстяній підошві, певно, вважає мене дурною.

— Він дуже великий, чи не так? — запитала я, надто радісно, надто вимушено, однак він відповів мені з усією серйозністю.

— Так, мадам. Мендерлей — велике місце. Не таке величезне, як деякі, звісно, проте достатньо велике. У давнину тут була стара бенкетна зала. Її й досі використовують для таких урочистих подій, як звані вечері або бали. І, знаєте, раз на тиждень сюди пускають відвідувачів.

— Так, — відказала я, досі звертаючи увагу на свої гучні кроки, йдучи за ним і відчуваючи, що він ставиться до мене так само, як ставився б до одного з відвідувачів, та до того ж я й сама поводилася, як відвідувач, увічливо роззираючись то праворуч, то ліворуч, розглядаючи розвішану на стіні зброю й картини, торкаючись руками різьблених перил на сходах.

Нагорі, у кінці сходів, на мене чекала чорна постать, її впалі очі на блідому, схожому на череп обличчі уважно спостерігали за мною. Я озирнулася в пошуках надійного Фріса, проте той рушив залою далі й зник у коридорі.

Я лишилася з місіс Денверз наодинці. Я піднімалася сходами до неї, а вона нерухомо чекала, склавши перед собою руки, ні на мить не зводячи погляду з мого обличчя. Я змусила себе усміхнутися, і хоча не отримала на це жодної відповіді, місіс Денверз я не звинувачувала, бо ж приводу для усмішки не було, це був дурний вчинок, моя усмішка була надто сяйливою та штучною.

— Сподіваюсь, що не змусила вас чекати, — промовила я.

— Це вже вам вирішувати, як розподіляти свій час, мадам, — відповіла вона. — Я тут для того, щоб виконувати ваші накази.

Затим вона розвернулася й покрокувала аркадою хорів у напрямку коридору, що починався далі. Ми рушили широким устеленим килимом проходом, повернули ліворуч, пройшли крізь дубові двері, спустилися вузькими сходами донизу, а тоді піднялися такими самими сходами й вийшли до інших дверей. Їх вона розчахнула, ставши збоку, щоб дати мені дорогу, і я увійшла до невеличкого передпокою або будуару з диваном, кріслами та письмовим столом, з якого можна було потрапити до великої спальні для двох осіб із широкими вікнами й розташованою за нею ванною кімнатою. Я одразу ж підійшла до вікна й визирнула надвір. Унизу розкинулися трояндовий сад і східна частина тераси, а за садом височів гладенький укритий травою берег, який простягався до ближніх дерев гаю.

— Отже, моря звідси не видно, — мовила я, розвертаючись до місіс Денверз.

— Ні, з цього крила — ні, — відказала вона. — До того ж тут його навіть не чути. Перебуваючи в цьому крилі, навіть не подумаєш, що море десь поблизу.

У неї була особлива манера говорити, неначе за її словами крилося щось іще, до того ж вона наголосила на словах «у цьому крилі», немовби натякаючи на певну другорядність кімнати, в якій ми зараз перебували.

— Шкода, я люблю море, — сказала я.

Вона не відповіла; лишень продовжувала дивитися на мене, склавши руки перед собою.

— У будь-якому разі, це дуже мила кімната, і я впевнена, що почуватимуся тут зручно. Я так розумію, її відремонтували до нашого повернення?

— Так, — відповіла вона.

— Якою вона була до цього?

— Тут були бузкові шпалери та інакші портьєри. Містер де Вінтер вважав, що вона має не надто радісний вигляд. Її майже не використовували, хіба для випадкових гостей. Але містер де Вінтер надіслав у листах спеціальні вказівки, повідомивши, що в цій кімнаті житимете ви.

— То це не була його спальня?

— Ні, мадам, він раніше ніколи не користувався кімнатами в цьому крилі.

— О, він мені про це не розповідав, — відказала я, підійшла до туалетного столика й почала поправляти волосся. Мої речі вже розпакували, мої щітки для волосся і гребінець лежали на таці. Я зраділа, що Максим подарував мені набір щіток і що вони були розкладені тут, на туалетному столику, на видноті, перед місіс Денверз. Вони були нові, вони коштували грошей, я не мусила їх соромитися.

— Еліс розпакувала ваші речі й попіклується про вас, доки не прибуде ваша служниця, — промовила місіс Денверз. Я усміхнулася до неї знову й поклала щітку для волосся на туалетний столик.

— У мене немає служниці, — зніяковіло відказала я. — Упевнена, якщо Еліс — покоївка, то вона добре про мене подбає.

На обличчі місіс Денверз з’явився такий самий вираз, як і під час нашої першої зустрічі, коли я так незграбно впустила на підлогу свої рукавички.

— Боюсь, довго так тривати не зможе, — мовила вона. — Розумієте, леді у вашому становищі належить мати особисту служницю.

Я зашарілася й знову потягнулася по свою щітку. В її словах відчувався докір, який я прекрасно зрозуміла.

— Якщо ви вважаєте, що це необхідно, то, можливо, підшукаєте її для мене, — сказала я, уникаючи її погляду. — Можливо, яку-небудь юну дівчину, що прагне чомусь навчитися.

— Як забажаєте, — відповіла місіс Денверз. — Це вам вирішувати.

Запала мовчанка. Мені хотілося, щоб вона пішла геть. Я не могла зрозуміти, чому вона стоїть і спостерігає за мною, склавши руки на своїй чорній сукні.

— Гадаю, ви живете в Мендерлеї вже багато років, — сказала я, вдаючись до чергової спроби. — Довше, ніж будь-хто інший?

— Не довше, ніж Фріс, — відповіла вона, і я подумала про те, який же неживий у неї голос, він був холодний, як і її рука в ту мить, коли опинилася в моїй. — Фріс працював тут ще за життя старого господаря, коли містер де Вінтер був маленьким хлопчиком.

— Зрозуміло, — мовила я. — Отже, раніше вас тут не було?

— Ні, — відказала вона, — раніше не було.

Я ще раз поглянула на неї і знову