Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

і їх благородь. Я їм по кухлю узвару подав, вони випили, головами закрутили.

— Ну що ж, шановне панство, — підвівся я, налив по чарках. — Сам п’ю, всіх запрошую і приклад подаю, а як мало буде, то ще збігаю!

Цього разу вже ладом усе було, ніхто випивати не поспішав, чинно почаркувалися, тоді вже перехилили. Випили, аж покректують від задоволення, огірочками хрумають, копченою свининою заїдають.

— А той, Ваню, добре ж як, — кажуть нарешті Великий князь, і від цих слів серце моє переповнюється великою радістю, бо хіба ж, Єлизавето Павлівно, не для того ми живемо, щоби радувати улюблене начальство, а тим більше членів правлячого дому!

— Яєчню прошу, з цибулею та печерицями.

А там яєчня у три пальці завтовшки і на величезній пательні. Порізав її і поклав у тарілку шановному панству. Їмо, аж лящить. Тобто це у штабс-капітана, а Великий князь зберігає урочистість навіть у такій буденній справі. Знову я налив настоянки, холодної, з погреба.

— Що ж, сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану! — накручую я тост. Сміються гості. Почаркувалися, випили.

— Наступний тост, Ваню, я кажу, — попросив їх благородь.

До наступного тосту ми картопельки смаженої з верченою печенею та гірчицею поїли. Ось штабс-капітан підвівся. То і підвестися не міг і балакати, а то стоїть, хіба хитається трохи.

— Сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, так ще збігаю, як грошей немає, так дістану, а як вип’ю, то нікого не боюся! — отаке проголосив. Великий князь аж засміявся.

— Молодець який! Хороший у мене ад’ютант, га, Ваню?

— Найліпший, Ваша імператорська високосте!

— Просто князь, Ваню, просто князь.

Знову випили. Трохи закусили. Відчуваю, як пішла важкість по організму. А їх же благородь казали, що треба крил.

— Вельмишановне панство, прошу до парильні, — запропонував я.

— А треба? — засумнівався штабс-капітан.

— Дуже!

Прийшли ми до парильні, а там уже справжнє пекло, хіба що чортів немає. Але як води хлюпнув, то і ці ввижатися почали.

— Піду я, — за хвилину каже Іван Іларіонович, який сидів весь у поті, наче водою облитий.

— Залишите свого командира? — жахнувся я.

— Сиди, — наказали Великий князь, які теж були весь у поті, але мужність і силу волі, притаманні члену правлячого дому, зберігали.

Просиділи ще кілька хвилин. Дивлюся, вже і Великий князь сумніватися почали.

— Вперед! — крикнув я.

Побігли ми на берег. Штабс-капітан знову згадали, що плавати не вміють, хотіли залишитися, тільки ніжки помочити, але так не можна, штовхнув я їх, а Великий князь знову пірнули, та красиво так, наче ото ластівка до води полетіла. Я по-простому стрибнув, випірнув, допоміг штабс-капітанові, вилізли, стоїмо і тремтимо, наче очерет на вітрі. Ще разок до лазні сходили, потім стоїмо на березі.

— Ваню, знову ж наче за стіл і не сідали! — дивується Великий князь.

— Тоді прошу!

Пішли ми за стіл, а нам подають горщики.

— Що це, Ваню?

— Це, князю, борщ, головна українська страва.

— Борщ, зараз? — дивується штабс-капітан. — І взагалі я перших страв не люблю.

— Це не просто борщ, а борщ настояний!

— Це ще як? — недовірливо питає їх благородь.

— Борщ, як той ваш коньяк, одразу гріх їсти. Борщ мусить постояти, охолонути і смак узяти. Тільки невігласи так роблять, що зварили борщ та їдять одразу. А православні християни зварили і залишили у пічці, щоб він там доходив. А коли дійде, тоді подають дорогим гостям. Зі свіжим хлібом, часником та сметаною. Сметани добрячу ложку в борщ, а часником скоринку натираємо.

— У часнику запах грубуватий, — каже штабс-капітан. — Дами не люблять.

— Дами не люблять, коли у чоловіка висить, наче каторжник на шибениці, а часник чоловічої сили додає, — кажу я не для того, щоб учити начальство, бо воно і так вченіше мене у сто разів, а задля застільної бесіди. Дивлюся, Великий князь повторює за мною. Сметану кинув, хліб часником добряче натер. — Ну, тепер можна і під гаряче сказати.

— Ваню, я скажу, — несподівано мовив Великий князь.

— Вважатимемо за честь! — Я аж підскочив і налив чарки.

Великий князь підняв свою.

— Сам п’ю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану, як вип’ю, то нікого не боюся, а на одній сулії не зупинюся!

— Браво! Браво!

Ми почаркувалися і випили. Я перемішав сметану і потягнув ложку борщу. Не оту ложку металеву, як у панів, а добрячу, розмальовану дерев’яну ложку, якою взяти борщу можна було на весь рот. Вкинув, жую, а воно ж смакота. Коли дивлюся: штабс-капітан розчервонівся, закахикався, Великий князь теж важко дихають.

— Ваню, наче розпечену смолу в пеклі жуємо! — каже Іван Іларіонович.

— А який же борщ без гострого перцю? — дивуюся я. — Перець цей мусить горлянку пропекти, щоб уже більше нічого вона не боялася.

Ще по одній, я сказав тост. Доїли борщ, не простий, а з реберцями, молодими, ото пообгризати можна хрящі. Ще по одній, казати тост зголосилися їх благородь, але вже після „і приклад подаю“ безнадійно заплуталися, та й стояли ледь-ледь, хиталися, наче берізка у полі.

— Так, Іване Іларіоновичу, щось ти здав. Мабуть, доведеться відправити тебе на фронт, бо штабне життя тебе розхолодило, — зітхнув Великий князь. Ад’ютант намагався щось заперечити, але ще більше заплутався у словах і ледь не впав. — Уклади його, Ваню, хай відпочиває.

— Слухаюся!

Поклав їх благородь на лавку, а з Великим князем продовжили частування. Тости говорили по черзі, і жодного разу їх імператорська високість не збилися! Потім ще до парильні пішли. Пірнули. Поплавали у холодній воді, вилізли, стоїмо дихаємо нічним повітрям. Комарі б на нас напали, але господар лазні якісь трави палив, димом відлякував.

— Ех, Ваню, добре як.

— Добре, князю, — погоджуюсь. — Але далі ще добріше буде. Прошу до столу.

Ще випили по три, обов’язково з тостами, і знову Великий князь не схибив! Коли чую, голоси. Ага, купецтво роменське розстаралося на свято. Ось заходять Михась Відпусти та Василь Вареник — найперші у Ромнах музики. Один у барабан і в бубон б’є, а другий на гармоні грає. Михася Відпусти так звуть, бо якось він із одною