Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Звичайно.

– Я все повторю дядькові Янеку, він намагається знайти винуватця цього інциденту. Він міліціонер, ми повинні йому довіряти.

– Добре, так і зроби, – відповіла вона схвильованим голосом.

– Івонка пішла до себе?

– Ні, вона залишилася з моєю мамою. Вона приготувала їй відвар з трави, щоб заспокоїтися.

– Іди додому і залишайся вдома, добре?

– Але, Міхалек, все-таки…

– Аліція! – тепер вже я підвищив голос. – Хтось убив Анулю. Молоду, вагітну дівчину. І цей хтось із нашого селища.

Тільки тепер вона зрозуміла, я побачив це в її збільшених очах. Вона пригорнулася до мене, і я знав, що повинен її захистити.

І знайти вбивцю.

РОЗДІЛ 16

Мертва точка

Рік 2023

День знову виявився спекотним, тож у приміщенні, яке слугувало кімнатою для допитів двох поліцейських із "Секретних матеріалів", було душно й неприємно, навіть липко. Пиття води не надто допомагало, всі потіли, і відчувалося передчуття грози, яка очистить повітря і принесе полегшення жителям Єлєньої.

– Виходить, Анджеєк, – сказав Подима. – Як його звали?

– Анджей Валігора, – відповів Ришь. – Двадцять три роки, судимості немає, водійські права отримав в армії. Бездоганна репутація, можна сказати.

– Сьогодні він би не відповідав профілю, чи не так? – спитав Подима.

– І тоді, і сьогодні характерологічно він був би в кінці списку підозрюваних, але була одна маленька заковика.

– Яка? – запитав вищий із поліцейських.

– Список ним починався і закінчувався, – зітхаючи, пояснив Ришь.

– Пане надкомісаре, – сказав Сукєнник. – Чесно кажучи, за цих обставин я б також вважав його головним підозрюваним.

– Знаю, – погодився Ришь. – Властиве, він був єдиною відправною точкою, на жаль.

– Чому "на жаль"?

– Тому що, коли з ним розмовляли, він зовсім не був схожий на того хлопця, який убив свою дівчину.

– Ой, зовнішність буває оманливою, ви ж повинні це знати, – сказав Подима.

– Звичайно, – знову погодився Ришь. – Однак ви знаєте, що мало хто може брехати настільки, щоб це можна було б відчути як брехню. Під шкірою завжди свербить, у вас таке відчуття. Це не якась магія чи шосте почуття, чи як там це називають. Мені здається, що поліцейський просто в якийсь момент отримує особливий навик, його мозок десь реєструє всі ці питання і запити, створює в голові карту, враховуючи, хто збрехав, а хто ні, і тоді він стає чутливим до брехні. Так само, як житель того чи іншого села по гуркоту грому дізнається, чи прийде гроза до нього, чи омине його халупу. Досвід.

– Щось у цьому є, – сказав Подима, а Сукєнник похитав головою.

– Я завжди прислухався до цього внутрішнього голосу на роботі, але якщо всі докази свідчили про інше, я сумлінно дотримувався цього, бо з фактами не посперечаєшся. Знаєте, прокурору потрібні вагомі докази, а не перелік здогадок і припущень.

– Така робота, – зітхнувши, погодився Сукєнник.

– Ну, а в даному випадку, незважаючи на черговий допит і те, що Анджеєк здавався мені абсолютно непричетним до справи, я змушений був розглядати його як головного підозрюваного. Також для його ж блага.

– А чому? – спитав Подима.

– Самосуд, – відповів Ришь.

– Його хотіли лінчувати? – запитав комісар.

– До цього мало дійти. Люди чудово знали, що вони з Анулею люблять один одного. Розійшлося і те, що він проводжав її додому. Свої три гроші додала і мати загиблої, Зоська, яка досі не могла змиритися з тим, що дочка приховувала стосунок з чоловіком.

– І що ви зробили? – спитав Подима.

– Насправді, нічого страшного, – відповів Ришь. – Ми, як селище, були відрізані від світу, не було виходу. Я скористався службовим становищем і посадив його під домашній арешт.

– Це спрацювало? – запитав Сукєнник.

– На щастя, тоді люди, можливо, не дуже поважали мундир, але був страх, – пояснив Ришь. – З вилами на хлопця ніхто не нападав, а я міг спробувати розкрити справу. Однак я застряг у мертвій точці. Залишалося лише чекати.

– Чого чекати? – спитав Подима.

– Я часто злився на своїх колег, коли вони казали, що ще одне вбивство хоча б зрушить справу з місця, але потім я зрозумів сенс цього вислову.

Обидва поліцейські кивнули на знак розуміння. Сумна правда. Частина їхньої професії.

РОЗДІЛ 17

Демони давнини, монстри сучасності

Рік 1978

Ніч впала на світ раптово, як завжди взимку. Деякий час людина  насолоджується сонечком, а через деякий час потопає в темряві.

Я сидів на кухні, їв розігрітий бігос, першу гарячу їжу за день, і дивився на дідуся, який влаштувався біля печі, не дрімаючи і не прокидаючись. Янек пішов до своєї кімнати, яку ми називали кімнатою для гостей, щоб спокійно обміркувати справу, йому потрібен був спокій і хвилина відпочинку. Мати й бабуся сиділи у Зоськи, де над тілом Анулі відправляли чування і читали молитви.

– Якийсь ліхтарик ще працює? – спитав батько, який зайшов на кухню і почав нишпорити в ящиках.

– Прийдеться йти зі смолоскипом, – відповів дідусь, який, як виявилося, не спав.

Батько лише буркнув щось собі під ніс і почав шукати ліхтарик у скрині в кутку, де мама зберігала рідко використовувані каструлі та форми для випічки. Під час наради було домовлено, що на світанку він піде до Вників, а потім до Барцинека і, можливо, до Старої Камєниці, щоб отримати допомогу в ситуації, що склалася. Янек не хотів йти, бо шукав злочинця. Бернард, натомість, як селищний голова, мусив залишитися, щоб стежити за порядком, люди його слухалися. Залишився батько, тому що будь-який інший чоловік з селища міг бути потенційним убивцею, і Янек навіть чути не хотів про таке рішення.

Батькові ця ідея подобалася менше за всіх, бо похід був не з приємних, мороз був сильний, ніби ми раптово перебралися до Сибіру, але був ризик, що в нинішніх умовах він не обернеться за один день, а ходіння вночі по кучугурах снігу напрошувалося на лихо.

– Де мама тримає термоси? – буркотливо спитав він.

– У шафі, за запасними свічками, – відповів я, витираючи тарілку від бігосу шматком хліба.

Батько ще трохи поколупався, потім промив термоси під краном і поставив їх догори дном на тканину, щоб вони просохли. Він щось пробурмотів собі під ніс, перш ніж зникнути глибше в кімнатах.

– Нікому б не хотілося йти, – сказав дідусь. – Тим паче, яка тут допомога потрібна? Тим більше, що дитина вже мертва. Лікар допоможе?

– Дядько Янек хоче, щоб її відвезли на