Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

Коли він нарешті прокинувся, то побачив всіх своїх друзів поруч, все ще тут - на іншому боці річки, яку вони все ж таки подолали.  “Довго ж ти спав” - сказав Андрій - “ми вже виїли майже всі наші їстівні припаси”. 

“Не знаю, що то було… І в мене таке відчуття, наче я забув щось дуже важливе - я дізнався про щось уві сні, а потім забув… Однак, треба рухатись - давайте поснідаємо й рушимо далі”. Насправді, це було очевидним для всіх - їм доведеться рухатися далі, незважаючи на всі страхи, тож друзі швиденько перекусили, випили по кілька ковтків води з фляг, і вирушили через ліс, слідуючи майже непомітною стежкою, на яку їх спрямував прилад.

Похмурий шепіт темряви ніби оповив кожного з них, занурюючи в роздуми та внутрішні страхи - свої у кожного, але все ж таки, дуже схожі. Після важкої переправи, вони йшли мовчки, тримаючись один за одного, як за рятівну соломинку. Однак відчуття єдності почало слабшати. Напруга, яка накопичувалася ще з перших днів подорожі, поступово наростала, підточуючи їхні дружні зв'язки, які здавалися колись непорушними.

Олексій ішов попереду, з кожним кроком відчуваючи, як темрява ніби притискає його до землі. Його думки бігали колами: "Чому ми тут? Чи я зробив правильний вибір? А що, якщо...?" Він намагався заглушити ці думки, переконуючи себе, що рухається до істини, до батька, але з кожним кроком впевненість слабшала. Чи це дійсно його боротьба? Чи він просто піддався на провокацію невідомого автора того загадкового листа? Чи справді він веде своїх друзів у правильному напрямку?

“Володю, зачекай!” - раптом вигукнув Андрій, коли їхня група зробила черговий поворот.

Олексій різко зупинився й різко озирнувся назад. Всі погляди спрямувалися на фігуру, що йшла серед них. Це був Вова. Олексій завмер, не в змозі відразу зрозуміти, що відбувається. Він бачив Вову, як той йде на кілька кроків позаду Тохи. Мить - і все різко нахлинуло на нього: жахливі спогади про те, як вони втратили Вову, як той загинув в смертельних обіймах “чужинця”...

“Але ж…” - пробурмотів Олексій, і здавалося, що його голос відлунює десь далеко в темряві -  “Вова загинув… Як це можливо? Хто ти?” 

І тоді він зрозумів, що щось не так. Те, що він щойно побачив, той кого він щойно побачив (і здається, не тільки він, бо першим Вову помітив Андрій) - це не було реальністю. Або темрява обманювала їх, або вони втрачали самих себе, непомітно втрачаючи в темряві розум та здоровий глузд. Задумавшись, Олексій зупинився - здавалося, лише на одну мить, але озирнувшись навколо, він побачив лише густу чорну порожнечу. Ні Вови, ні його друзів вже не було поруч.

Хвиля паніки накотилася і погребла його під собою. Здавалося, що взагалі все це - Вова, загадковий лист, їхня подорож, все його життя - все це було лише ілюзією. Кілька хвилин тому всі вони йшли разом, а тепер його команда розпалася і друзі зникли в темряві. Раптом Олексія охопив дикий страх - навіть не за себе, а за тих, хто залишався з ним від самого початку. Вони всі пішли далі, загубилися десь у пітьмі. "Як я допустив це? Я був їхнім лідером, мав тримати нас разом", - лунало в його голові - “Де вони зараз? Може вони вже всі загинули, а я залишився один в темряві? Один і назавжди?”

Відчуття втрати було надто важким. Неначе гранітна плита воно придавило його плечі до землі. І це було не тільки про Вову. Це стосувалося всіх них. Останніми днями їхній командний дух тріщав по швах, а кожен наступний крок вглиб темряви здавався кроком у невідомість, і народжував гучне відлуння не тільки зовні, а й всередині них самих.

Озирнувшись навколо, Олексій побачив лише нескінченну темряву. Серце забилося швидше. Він зупинився, щоб перевести дух і зрозуміти, куди поділися його друзі. Їх не було видно. Втім, що можна взагалі побачити в цій темряві? Паніка почала заповнювати його розум, і Олексій згадав ту жахливу чорну річку, переправу через яку він ледве пережив. Не хотілося навіть уявляти, що його чекає далі, якщо він залишиться в цій темряві сам. Однак, внутрішній голос тихо шепотів йому на вухо - “Ти це заслужив. Це ти завів їх сюди. Завів на смерть!”

Дихати стало важко. Він намагався скрикнути, але звук був приглушений густим повітрям навколо. Олексій зробив ще кілька кроків вперед, розуміючи, що блукає в темряві, коли раптом його погляд впав на пристрій в його лівій руці. Він світився червоним, що свідчило про неправильний напрямок руху, але тепер мерехтів дивно - наче чекав на щось чи прагнув привернути його увагу. Олексій зупинився, вдивляючись у його екран. І тут сталося щось незвичне: символ на екрані змінився. Він миготів, ніби сповіщаючи про щось важливе, а потім поруч з’явилася стрілка!

"Це може бути сигнал..." - промайнуло в голові Олексія. Він вирішив довіритися інстинктам. Пристрій повів його в зовсім іншому напрямку - кроки були важкими, але тепер його вело дивне внутрішнє відчуття. Він нібито чув шепіт, який говорив йому, що друзі живі, вони близько, вони чекають на нього. У темряві, здавалося, сплелися ілюзії та реальність, але він не міг дозволити собі втратити самоконтроль.

Незабаром перед очима з’явилися слабкі силуети, що пересувалися попереду - його друзі. Олексій крикнув їм, але ніхто не відповів. Він пришвидшив крок, перетворивши його на біг, і нарешті наздогнав їх. Коли він торкнувся плеча Андрія, той здригнувся від несподіванки й обернувся.

“Олексію?!” - вигукнув Андрій, дивлячись на нього широко розплющеними очима. - “Ми думали, ти весь час був з нами!”

“Я... здається, загубився,” - важко дихаючи, відповів Олексій. - “Як ви взагалі не помітили?”