Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Але Барс воювати не стала. Примруживши очі, вона перевела погляд ліворуч. Там, цілком очікувано, знайшовся й золотий дракон. Рудий Аттар лише гордовито схрестив руки на грудях та підкреслено незворушно підняв брову. Ані дати ні взяти – благородний лорд, якому дорогу заступила простолюдинка.

– Ну і з якого приводу захід? – Закінчивши огляд, Анна повільно заклала руки за спину.

Від гніву її трохи трясло, але некромантка намагалася стримуватись. Тут випадок був складнішим, можна навіть сказати занедбаним. Одним потиличником і почервонілим вухом не обійтися.

– Северайн?

Дракониця вперто піджала губи та кинула на супротивника лютий погляд.

Той у відповідь лише посміхнувся. Так яскраво й люб'язно, що не вгадати в цьому виразі відкритого глузування було складно навіть найнеуважнішій людині.

– Навчання жаби добрим манерам, – повільно промовив він. – А ви ось усе зіпсували… Ну, коли урок провести не вдасться, тоді я піду.

Знизавши плечима, начисто ігноруючи драконицю, котра ледь не задихнулася від люті, Аттар неквапом попрямував назад до академії. Він не збирався більше гаяти час ні на цю брудну дівку, ні на викладачку.

Це було надзвичайно образливо, нешанобливо та…

– Смішно! – Несподівано голосно ляснувши в долоні голосно кинула Барс. – А ти знаєш, що саме твій рід колись підвів крижаних. Отож, про бруд золотим би мовчати.

Слова подіяли краще за будь-яке заклинання. Дракон, котрий так пихато та велично віддаляється, раптом завмер й на мить застиг на вершині стику пари плит.

– Це брехня.

Він так і не обернувся, але голос раптом втратив гордовиті веселощі. Натомість обріс загрозливими гуркітливими нотками спадкової гордості, котру необережно зайняли.

Усі знали, що злити дракона – ідея дурна та небезпечна, але далеко не всіх звали Анна Барс. Хмикнувши, жінка лише знизала плечима і глянула на Северайн. Та виглядала так само здивованою, наскільки обуреним був Аттар.

На майданчику зависла тиша. Тільки за магічною огорожею на цвинтарі надривно і жалібно вив упир, якому часом вторили гулі.

– Брехня! – Не стримавшись, Аттар різко обернувся.

Бурштинові очі полум’яно зблиснули. Зазвичай куди стриманіший і ввічливіший, ніж його друг Бастіан, зараз він разом втратив весь зовнішній спокій. Хижо подавшись уперед, він різко підняв руку, вказуючи на Северайн.

– Усі знають, що це їхній король нас зрадив! Тоді, коли ми ще жили у світі третьої системи. Коли світ почав руйнуватися, він кинув свою дружину, принцесу золотих драконів, кинув свого новонародженого сина і втік замість того, щоб допомогти відкрити прохід в інший світ для порятунку всіх! Він підло полишив їх та втік. Але ми були до них добрі, ми не залишили їх у світі, що розсипався на шматки, ми забрали цю погань сюди, а яка ж була плата, а, яка? – полум’яний погляд вп'явся в Северайн. – Вже за п'ять років, прихильники цього гада атакували королівську родину! Тоді загинуло стільки добрих драконів, а ці паршиві змії не пожаліли навіть того, хто був наполовину їхньої крові! Навіть маленького принца!

Поступово голос юного дракона почав зриватись у гарчання. Очі вже горіли розплавленим золотом люті, на шкірі обличчя починав проявлятися візерунок луски. Ніби вуглинка на жаровні, він був готовий ось-ось спалахнути вогнем на противагу крижаній дракониці.

Одна з останніх у своєму роді вона лише низько опустила голову і навіть її долоні розтиснулися. Вона могла відстоювати себе та свою гідність, але честь свого народу – ні. Не те, що було так давно і безнадійно заплямоване.

Насмішкувато вигнувши брову Барс не розгубилася ні на мить. Тільки посмішка наче заціпеніла, розгубивши ті емоції, за яких варто було б посміхатися.

– Так, і хто ж це розповів? Героїчний епос – штука підступна, вона василіска на дракона перетворює і мишу вовком обертає, – повільно промовила Барс, ніби не помічаючи люті молодого дракона.

Різко повернувши голову до неї, хлопець глухо загарчав.

– Це історія, а не казки! Її записали ті, хто знав очевидців цих проклятих подій!

– Блиск! – несподівано засміялася Анна і ляснула себе по кишенях куртки, намагаючись щось знайти. – То може ти послухав би очевидця тих подій. Того, хто особисто знав «зрадника»? Буває іноді корисно копнути не в кілометрах від копальні, а безпосередньо біля жили, як кажуть гноми.

– Але ж нікого не залишилося, – обережно подала голос Северайн.

Навіть Аттар якось охолонув, напружено й недовірливо подивився на викладачку та похитав головою. Ні, він, звісно, ​​чув щось про цю жінку, але ж не може їй бути… Стільки років.

І ця думка так чітко відбилася на обличчі хлопця, що Барс тільки пирхнула й тихо розсміявшись. Спокійно і навіть трохи весело. Ніби вона щойно сама не готова була відірвати вуха цим двом.

– Я – все ще вартовий, дітки. Ми маємо доступ до будь-якого проміжку часу. Зі своїми обмеженнями, але все ж таки. Так що ні, років мені, звичайно, чимало, але не на настільки великі очі. Ага, ось вони!

Якось особливо паршиво посміхнувшись, Барс витягла з кишені пару ланцюжків. Переплетіння золотих та чорних ланок складалися в якийсь незрозумілий і чомусь неприємний візерунок. Від одного погляду на нього ставало якось моторошно.

І якщо Аттар тільки здивовано скинув брову, Северайн раптом зблідла та мимоволі відступила на крок назад. Впевнена і трохи похмура, дівчина завжди була відсторонена і замкнута, але жодного разу не показала себе боягузом. Саме тому, коли дівчина раптом затремтіла і часто заморгала, стримуючи сльози, здивовано глянув на неї не тільки Аттар.

– Северайн ... – обірвавши себе, Барс стиснула долоню, приховуючи дивні прикраси. – Ти вже знайома з когатаном?

Дівчина у відповідь тільки повільно кивнула й обхопила себе рукам. Зіниці блакитних очей розширилися, зробивши погляд майже чорним від жаху.

– Крижані дракони – зрадники. Ми всі відчуваємо провину один перед одним і не заступаємось, не допомагаємо… Це за золотого зітруть у порошок, а ми…