Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– Ай справді…

Я за усією цією біготнею навіть не замислювалася над тим, що у оленяти немає імені. Було якось ніколи

– Ну… – перебирала я у голові імена – Хай буде Шекспір

– А чому Шекспір? Хто такий Шекспір? – здивувався хлопчик.

– Шекспір – це письменник такий. А ось чому… – спробувала зрозуміти причину я, розглядаючи оленятко – Не знаю. Просто захотілося – знизала я плечима.

Більше питань Юрась не задавав. В кімнаті повисла тиша. Я поглянула на малого. Він був хлопчиком років семи. На ньому були драні шаровари та вишита сорочка, з жилеткою із овечої шкури поверх неї. Юрась був ледь не єдиним і завжди очікуваним гостем у будинку старого Остапа. Ми сиділи біля ледь теплої печі прямо на підлозі. Я годувала оленя, а хлопець з цікавістю спостерігав за мною

– А ти підеш сьогодні на гуляння? – перервав тишу Юрась

– Ні, не піду – мотнула я головою

– Чого так?

– А нащо? Я тут нікого не знаю...

Насправді причини були інші, але дитині треба було щось відповісти.

– У, жаль – понурив голову Юрась – А може, підеш?

– Питання теж саме: нащо? – покосилася я на нього, погладивши вже нагодованого Шекспіра

– Ну... – оглядався по сторонах хлопчик, ніби шукаючи відповідь – Ну...

– Та кажи вже – бачучи, що відповідь в нього є, але Юрась шукає іншу, збираючись брехати, фиркнула я.

– Я хочу піти на вечорниці, але мене мати не пускає. Бо там мене ніхто не приймає, а простежити нікому.

– То ж ти хочеш, аби я простежила? – здогадалася я

– Угу – кивнув він закусив губу і стараючись не проронити ані сльозини, що вже стояли в очах.

– Ну гаразд, тоді піду – не змогла відвернутися я. Не люблю, коли люди сумують.

***

Ми й справді пішли. Юрась був задоволений, наче кіт, що об’ївся сметани.

Ми гуляли, спостерігали за колядуванням… Юрась побіг до хлопців з дівчатами, бажаючи напроситися у компанію. Я хотіла піти за ним, але несподівано відчула погляд на своїй спині. Важкий, задумливий… ворожий.

І от саме тут я згадала про реальну причину, чого хотіла відсидітися вдома… переслідування. Мене все ще переслідували.

Насторожившись, я різко розвернулась. Нікого… і відчуття погляду зникло.

«Ну і де він?... Вони?» – насторожено оглядалася я.

Із-за однієї хати ледь переставляючи ноги вийшов якийсь п’яний чоловік. Мене здивував той факт, що на ньому була не звичайна селянська одежа, ні. Камзол закордонної роботи, шовкова сорочка, дорога мантія, шкіряні сапоги… його вид вибивався із ідилії нічного українського села.

Поглянувши на мене, чоловік хижо посміхнувшись блиснув очима. У мене в середині усе похолоділо… А незнайомець упиваючись своєю величністю по-звірячому наклонив голову на бік і посміхнувшись у всі тридцять два зуба вилив у себе залишки якоїсь рідини, зі скляної бутилки у нього в руках.

– Пограємо? – вточнив він - На золото... - і не встигла я хоча б щось запитати, як на мене кинулися з мечем.

Тіло зреагувало швидше за голову і я проворно увернулася. В наступну мить, стоячи у десяти кроках від п’яного ворога я трухнула руку, намагаючись дістати з рукава ніж. Мах, ще мах. Нічого… серце пропустило удар. А мій нападник з іронічною посмішкою спостерігав за мною. Рука потяглася до поясу, поки очі пильно стежили за незнайомцем. На поясі теж не було ножн.

Я гулко ковтнула слину, що стала поперек горла, усвідомлюючи, що залишила  зброю у хаті і зараз стою беззбройна, кліпаючи очима в десяти кроках від скаженого нападника.

– Ну що? Вистави не буде? – булькаючи, захихотав незнайомець, ледь рухаючи язиком.

«Ну що ж… тоді план «б». Біжимо!» – запищала у середині паніка і я, наклонившись, зачерпнула долонею сніг, кинувши його в очі нападнику і дременула геть.

– Все одно не втечеш – заричав злодій.

Мене швидко наздоганяли. І не скажеш, що п’яний… Я краєм ока побачила ззаду блиск металу і встигла увернутися від меча, що хотів проткнути мої груди.

У наступну мить мені посміхнулася вдача. На паркані однієї з хат висіла шабля у ножнах. Вихопивши зброю, я побігла далі. Через декілка секунд почувся здивований крик козака, що вискочивши за двір на тому місті, де тільки-но була шабля, виявив лише пусті ножни, що качалися на вітру.

Ми пробігли останні хати, коли незнайомець зробивши лише один підскок спробував на бігу відрубати мені голову.  Але не встиг. Я впіймала атаку на шаблю. Зброя зіткнулася, висіка.ючи іскри.

Відвівши меча у сторону, я полоснула ворога по грудях, але він встиг увернутися. Пошатнувшись, чоловік упав у сніг, а я, розуміючи що нічого з ним зробити не зможу, побігла далі.

Бігла хвилин п’ять, поки не наважилася оглядітися. Погоні не було… зупинившись, я здивовано озиралась по сторонам. Нічого… пусте засипане снігом поле…

Але не встигла я зрадіти, як почувся цокіт копит і до мне на неймовірній швидкості принісся той самий чоловік, але вже верхи на коні. Тому самому коні, від якого я тікала у лісі. Чалому в яблуках…

– Твою ж… – тільки і змогла видати я, розуміючи, що усе. Кінець! Або я вб’ю коня та вершника, або мене вб’ють.

В мене полетів меч у блідій чоловічій руці, грозячи проткнути горло, але не встигла я зрозуміти, що відбувається, як мене заслонила гігантська червона туша.

«Звідки він узявся?» – упало моє серце у шлунок, поки я дивилася на полтавського монстра.

– Не чіпай її –  заричав нечистий, який повільно збільшувався у розмірах. Буквально.

– І що ж ти мені зро… биш? – вершник запнувся, схоже теж помітивши, що чорт став значно більше і тепер одним ударом міг переламати йому хребет.

Серце з середини било грудну клітку з такою силою, що здавалося ось-ось проломить її, дихання збилося, кінцівки нервово дрожали… я зробила пару кроків назад і незграбно впала в сніг.

Я... боялась?

«Ні, не боюсь!» – вперто закусила я губу і вскочила на ноги.