Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Наступного дня ми продовжили свій шлях.  Нам зустрівся хутір, який показався мені віддалено знайомим...

Підійшовши до того місця, де жінки бігали із двору в двір з відрами та кастрюлями і поспостерігавши трохи, я  спитала у однієї з них:

– А що тут відбувається?

– Як «Що»? Готуємо страви на сьогоднішній вечір – мило посміхнулася мені чорноброва дівчина в червоній хустинці

– А що сьогодні за свято? – здивувалась  я.

– Ха-ха-ха, чудна ти. Сьогодні ж Святвечір – зупинилася поряд інша дівчина в синій хустині зав’язаній на лобі «рогами».

– Зрозуміло – втомлено кивнула я. Голова гуділа, не бажаючи працювати.

Дівчата пішли далі, а я несподівано усвідомила, що на дворі вже січень... Я так загубилася у часі...

Мене, зависоку дівчину-дивачку з оленятком на руках, помітив проїхавший повз на возі невеликий, але широкий у плечах старець.

– Дитино, а ти хто така?

Його обличчя було розчерчено зморшками, ніс псував зовнішність своїм безобразним виглядом, а над лівим оком красувалася чи мала родимка

«І знову «дитина»… не така я і мала» - хмурячись, подумала я.

– Оксана – і оком не моргнув збрехала я. А то мало лі хто тут ходить. Що як він мене тому вершнику здасть? - Дозвольте поцікавитися ваше ім’я

– Мене звати Остап. Раніше ніколи тебе тут не бачив, Оксана. До когось приїхала? – голос був скрипучий, противний, різав вуха просто нестерпно, але сам чоловік не дивлячись на свою зовнішність чомусь мимоволі припав мені до душі, викликаючи довіру.

– Я не тутешня. Мандрую до рідних місць, але, схоже зовсім загубила орієнтацію у просторі – все ж таки частково зізналася я.

– Ти така втомлена... і худа. Мабуть, голодна. І що з твоїм оленятком?

– Над ним знущалися не добрі люди, а потім він попав у пастку і тепер майже не може ходити, поки не затягнуться рани.

– Тож... – підозріло сощурився старець. Внутрішньо я напряглася від цього погляду. «Він щось замислив? Відчув брехню?» – почала нервово перебирати в голові можливі варіанти я, намагаючись прорахувати подальший розвиток подій і зберегти спокій водночас. А незнайомець вів далі: – Тож тобі потрібні перепочинок та їжа – скоріш ствердив, аніж запитав він – Я можу запропонувати їх тобі і твоєму оленятку.

Я шоковано завмерла, шукаючи підвох.

– А що я буду вам винна?

– Нічого

– Тоді який сенс мені допомагати? – на цей раз я підозріло сощурилася.

– Сенс? Ну, не знаю, порятунок душі? – запропонував відповідь мій мимовільний співбесідник

– В якому сенсі? – ще більше нахмурилася я.

Повз пробігали жінки, фиркали коні, нетерпляче б’ючи копитами по снігу. Віяв вітер... Усі ці звуки: голоси, ржання, ледь чутний хруст снігу під ногами, фиркання, навіть дихання оленяти на моїх руках в одну мить заполонили мою голову, оскільки будь-які звуки у її глибині зникли. Буквально. Маленька людина у моїй голові, що до того аналізувала усе навкруги, усе ставила під сумнів, знаходила рішення усіх проблем і робила ще сам чорт знає, що замовкла від втоми і розгубленості. Ця відповідь увела мене у ступор. Такого варіанту я не очікувала, рівно, як ще ніколи до цього не чула. В голові була така пустота та тиша, що я на мить жахнулася, а дідусь пояснив:

– У святому письмі пишеться про те, що ми маємо любити одне одного не дивлячись ні на що... що треба допомагати усьому живому, аби очистити свою душу... Я ж тепер намагаюся це робити, аби очистити душу. Авось моє загробне життя буде краще, аніж тутешнє.

Той самий аналізатор у моїй голові скривився. Йому була противна лише сама думка про те, що хтось вірить у забобони та церкву. Він звик користуватися мозком, а не упередженнями, які вкладають нам у голову інші, не даючи ніяких реальних доказів. Але не дивлячись на бурний протест у середині, зовні я лише спокійно запитала:

– А чим вам не подобається сьогоднішнє життя?

– О, дитино. Я, мабуть багато грішив по життю, тому в мене немає ні дітей, ні дружини, ні братів, ні сестер, ні батьків. Ні з ким доживати останні роки... все, що я маю – це хата, шматок землі, цей віз та дві кобили – махнув він на коней, що тягли віз.

– Ну теж не погано – хмикнула я, дивлячись на двох доладних тварин.

Мені б так жити. Нікому не потрібна, ніхто від тебе нічого не хоче, маєш шмат землі, що зможе тебе прогодувати, хату, що тебе зігріє… не те, що мої скитання і біготня.

– Це ти, люба, так кажеш поки молода – заперечив старий – а відчуєш самотність, немічність і старість - мене зрозумієш.

– Ну, можливо – зітхнувши, вирішила не сперечатися я.

– Так що на рахунок їжі і житла? Вони тобі потрібні чи ні? – повернувся до попередньої теми Остап.

– Ну, поїхали, коль пропонуєте – і на цей раз уступила я, криво посміхнувшись.

Хата Остапа була чиста та тепла. Я б навіть сказала, що затишна, але дещо пуста. На підлозі біля ліжка лежала овеча шкура, понад стелею та над входом висіли ікони. Вишитих рушників коло них я не бачила, рівно як і вишиваної сорочки на господарі цього місця. Мабуть, бо вишивати було нікому.

Вибілені стіни, тепла піч… в цій хаті було приємно знаходитися.

Мені виділили окрему кімнату, де під грубою стояло ліжко. Схоже, єдине у цій хаті.

– А ви де спати будете? – не могла не поцікавитися я.

– А я, дитино, давно призвичаївся спати на печі – відповів мені на те Остап. Ну що ж, нехай гріє старі кості, якщо хоче…

Коли я годувала оленя, тримаючи його на своїх руках до мене підліз малий хлопчина з карими очами і каштановим волоссям.

– А як тебе звати?

– Оксана – не забула я вигадане ім’я.

– О, а я Юрась. А як твоє оленя звати? – з цікавістю подивилася дитина на тварину.

– Олень плямистий – озвучила я очевидне.

– Так це ж не ім’я – трохи подумавши, обізвався Юрась

– А треба ім’я? – здивувалася я

– Треба! У всих є ім’я!