Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

class="p1">Аж здригнулася вся юрба; мовчання, яке передує бурі, застигло в усіх на вустах, а тоді почуття, досі притлумлені в душах тільки силою волі, вирвалися цілими потоками слів.

— Як?! Та щоб нашу Христову віру проганяла проклята жидва! Щоб отаке виробляти з православними християнами! Щоб отак замордувати наших! Та ще й кого! Полковників і самого гетьмана! Та щоб ми отаке терпіли?! Ні, не бути цьому!

Гомін прокотився лавою запорожців, і в тій одностайності вони відчули свою велику силу. Це не схоже було на хвилювання легкодухого люду. Тут вирували тяжкі і тверді характери. Вони розпікалися повільно, вперто, зате розпікалися так, щоб уже довго не охолонути.

— Як?! Щоб жидва над нами панувала! Нумо, браття-панове, перевішаймо всю жидву! Щоб і духу її не було! — вигукнув хтось із натовпу. Ці слова пролетіли, як блискавиця, і натовп посунув на передмістя з гарячковитим бажанням вирізати всіх жидів.

Сердешні сини Ізраїля, втративши рештки й без того кволого духу, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у печах і навіть залазили під спідниці своїх жидівок, проте невблаганні, нещадні месники знаходили їх повсюди.

— Ясновельможне панство! — верещав один довготелесий і худющий жид, вистромивши з купи своїх одноплемінників жалюгідного писка, спотвореного жахом. — Ясновельможне панство! Ми вам таке повідаємо, чого ви ще й не чули ніколи! Таке важливе, таке вже пильне, що я вам передати не можу!

— Ну що ж, нехай скажуть! — погодився Бульба, який завжди волів вислухати звинуваченого.

— Ясновельможне панство! — промовив жид. — Таких панів, як ви, ще ніколи й ніде не бачено, — їй-богу, ніколи! Бо таких добрих, хоробрих та славних не було ще на світі… — Голос його завмирав і тремтів од страху. — Хіба ж можна, щоб ми щось погане думали про запорожців? А ті, що орендарюють в Україні, — то зовсім не наші! Їй-богу, не наші! То ніякі не жиди, то чортзна-що; то таке, що тільки плюнути на нього й розтерти. Ось і вони не дадуть збрехати. Хіба не так, Шльомо? І ти, Шмулю, скажи!

— Їй-богу, правда! — вигукнули з натовпу Шльома і Шмуль у подертих ярмулках, обидва білі, як глина.

— Ми ще ніколи, — правив своєї довготелесий жид, — не змовлялися з ворогами. А католиків не хочемо й знати, хай їм чорт! Ми із запорожцями як рідні брати.

— Як! Щоб це запорожці та були вам братами?! — отетерів котрийсь із козаків. — Не діждете, прокляті жиди! У Дніпро їх, панове! Всіх утопити поганців!

Ці слова стали сигналом. Жидів почали хапати і жбурляти у воду. Розпачливий крик розлігся довкола, проте нещадні запорожці тільки сміялися з того, як жидівські ноги в черевиках і панчохах дриґалися в повітрі. Бідолашний довготелесий промовець, що сам накликав на свою голову біду, обняв Бульбу за ноги і жалібно став благати:

— Великий господарю, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, покійного Дороша. Який славний був лицар! Я йому вісімсот цехінів дав, коли треба було відкупитися з турецького полону.

— Ти знав брата? — перепитав Бульба.

— Їй-богу, знав! Великої душі був чоловік!

— А як тебе звуть?

— Янкель.

— Гаразд, я тебе проведу. — Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли вірні йому козаки. — Ну, залазь під воза, ляж там і не ворушися. А ви, братця, не випускайте жида.

Мовивши так, він вирушив на майдан, бо литаври вже скликали на раду. І хоча звістка про лихо в Україні роз’ятрила в ньому тугу та біль, Тарас відчув і певне вдоволення від того, що тепер відкривалися широкі шляхи для подвигів, до того ж для таких героїчних звитяг, які обіцяли терновий вінець після смерті.

Уся Січ, все живе, що було на Запорожжі, зійшлося на майдан. Старшини, курінні отамани після короткої ради постановили всім військом рушати прямо на Польщу, оскільки звідти пішло все зло, — думка була не лише спустошити землю ворога, але й захопити здобич.

І вся Січ в одну мить переродилася. Скрізь тільки й чути було випробувальні постріли з рушниць, брязкіт шабель, скрипіння возів; усе підперізувалося, лаштувалося до походу. Шинки зачинилися, ніде не було жодного п’яного. Де панувала розхристана безтурботність, там закипіла злагоджена робота. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той боязкий виконавець кручених забаганок вільного люду; це був усемогутній повелитель, майже деспот, який тільки те й умів, що наказувати. Всі розгнуздані, самоправні лицарі струнко стояли в шеренгах і не сміли підвести очей, коли кошовий тихо і зважено віддавав накази як людина, котра бездоганно знає свою справу і вже не вперше доводить її до кінця. У невеличкій дерев’яній церкві священик відслужив молебень, усіх окропив святою водою; козаки цілували хреста.

Коли запорозьке військо вийшло із Січі, кожен озирнувся назад. «Прощавай, наша мати! — сказали чи не всі в один голос. — Нехай береже тебе Господь од усякого лиха!»

А як проходили передмістям Тарас Бульба аж рота відкрив од подиву: його жидок уже розіклав свою крамничку і продавав якісь крем’яшки та всілякий непотріб.

— Ти чого тут розсівся, дурню? — спитав його Тарас. — Невже хочеш, щоб тебе підстрелили, як горобця?

— Мовчок, — відповів жид. — Я піду за вами й за військом і продаватиму провіант так дешево, як іще ніхто ніколи не продавав. Їй-богу, що так, ось побачите!

Бульба знизав плечима і від’їхав до свого загону.

IV

Незабаром увесь польський південний захід став жертвою страху; скрізь тільки й чути було про запорожців. Чимало містечок та сіл вони стерли з лиця землі. Жидів-орендарів вішали купами, разом із католицьким духовенством. Запорожці, немов бенкетуючи, торували свій шлях, залишаючи позад себе спустошений простір. Ніде не міг зупинити їх загін польського війська — за першої ж сутички його стирали на порох. Ніщо не могло вистояти супроти азійського натиску запорожців. Прелат, який сидів тоді в Радзивилівському монастирі, послав од себе двох ченців з нагадуванням, що між запорожцями та урядом існує мирна угода і що вони свавільно порушують свої зобов’язання щодо короля, а заодно й народні права.

«Передай єпископу від імені всіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки лишень люльки розкурюють». А невдовзі величне абатство було охоплене нищівним полум’ям, і його здоровенні готичні вікна суворо дивилися крізь розмежовані хвилі вогню. Юрми біженців — ченці,