Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Я помітив, як піднялася брова Ґрейс від явного флірту репортерки. Меґґі не була гарною в загальноприй­нятому сенсі слова, але її енергія, поза сумнівом, приваблювала.

Але Стракан, здавалося, був непохитний.

— Ні, я так не думаю.

— Принаймні поміркуйте про це пару днів. Може…

— Я сказав ні. — Він не підвищив голосу, але не припускав жодних сумнівів. — Ще щось?

Стракан поводився досить чемно, але фраза пролунала як відверте прощання. Меґґі з усіх сил намагалася приховати розчарування.

— Е-е… ні. Це все. Вибачте, що потурбувала.

— Усе гаразд, — відповів господар. — Можу я попросити про послугу?

Її обличчя проясніло.

— Звісно, звісно.

— Доктора Гантера потрібно підвезти до готелю. Якщо ви зможете допомогти, мені не доведеться знову виходити з дому. Ви не проти, Девіде?

Я не був у захваті від думки, що доведеться сидіти в машині з репортеркою, яка вже колись пошила мене в дурні, але оскільки вона поверталася в селище, пропозиція мала сенс. Я вже був достатньо зобов’язаний Страканам.

— Якщо Меґґі не заперечує, — сказав я.

Вона кинула на мене погляд, який показав, що вона знає, про що я думаю.

— Залюбки.

— Маєте знову до нас завітати до від’їзду, — сказала Ґрейс, цілуючи мене в щоку. В мене запаморочилося в голові від мускусу її парфумів. Короткий дотик її губ залишив довгий спогад на шкірі. Коли вона відступила, я побачив, що Кемерон дивиться на мене з неприхованими ревнощами. Його закоханість була така відверта, що я не знав, збентежитися чи жаліти його.

Здавалося, настрій Стракана знову покращився, коли господар проводив нас у передпокій. Він відчинив вхідні двері, і нас зустрів порив холодного вітру та дощу. Ззовні біля дверей до стіни притулився забризканий брудом гірський велосипед, широкі кошики над заднім колесом надавали йому громіздкого вигляду.

— Скажіть мені, що Брюс не крутив сюди педалі за такої погоди? — охнула Меґґі.

Стракан усміхнувся:

— Він каже, що це підтримує його у формі.

— Клятий мазохіст, — пирхнула вона. Меґґі простягла руку Стракану. — Приємно знову зустрітися з вами, Майкле. Якщо передумаєте…

— Не передумаю. — Він усміхнувся, щоб пом’як­шити відмову. В його очах спалахнув пустотливий блиск. — Можливо, якщо ви ласкаво його попросите, доктор Гантер дасть вам інтерв’ю замість мене. Я впевнений, що він із задоволенням читав про себе у вчорашній газеті.

Її обличчя спалахнуло. Вона нічого не сказала, коли ми рушили проти вітру до місця, де стояв старий проіржавілий «фольксваґен-міні», схожий на бідного роди­ча поруч із «саабом» Стракана та чорним «порше-каєн», який, як я здогадався, належав Ґрейс.

Коли я залазив у машину, Меґґі боролася зі своїм великим червоним пуховиком.

— Обігрівач працює на повну, тож тут зваритися можна, якщо сидіти вдягненою, — пояснила вона, недбало кидаючи пальто на заднє сидіння. Червона тканина, наповнена пухом, непристойно хвилювалася, наче мішок, повний крові. Я не став знімати пальто. Довелося б надто довго виборсуватися з пов’язки.

Меґґі скривилася, тиснучи на старомодний важіль і намагаючись завести машину.

— Ну ж бо, клято таратайко, — буркотіла вона, поки двигун кашляв і скиглив. — Бабусина машина, вона вже нею не користується. Купа мотлоху, але стає в пригоді, коли я приїжджаю.

Машина ожила. Меґґі ввімкнула передачу й рушила до дороги. Я дивився у вікно, де провіяні вітром болота вже потроху зникали в сутінках, що насувалися.

— Ну, ви так і не скажете цього? — раптом запитала вона.

— Чого саме? — Я був настільки заклопотаний роздумами про те, яким курсом тепер піде розслідування, що насправді не помітив мовчання. Але Меґґі, очевидно, неправильно це зрозуміла.

— Що я збрехала на поромі. Коли сказала вам, що пишу роман.

Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, про що вона говорить. Пауза, здавалося, змусила Меґґі ще більше захищатися.

— Я репортерка, я просто виконувала свою роботу. Я не маю за це перепрошувати.

— Я вас про це не просив.

Вона кинула на мене невпевнений погляд.

— Тож без образ?

Я зітхнув. За зухвалим вчинком була приваблива вразливість.

— Без образ.

Їй ніби полегшало. На обличчі знову почав розквітати цей підозріло невинний вираз.

— Тож, не для протоколу, що, на вашу думку, сталося в котеджі?

Я мимоволі розсміявся:

— То ви не здаєтеся, ні?

Вона збентежено всміхнулася.

— Просто запитала. Мала спробувати.

Остання холодність між нами зникла. У мене не було сил злитися. І завтра до цього часу вона отримає набагато більше матеріалу для статті, ніж здатна собі уявити. Я відчув укол провини через таємне знання про хаос, який викликав на цьому віддаленому острові. Руна цього ще не знала, але її мирне існування мало бути зруйноване. І навіть я не уявляв, наскільки нищівне майбутнє нас чекає.

10

Меґґі підкинула мене до готелю, і я пішов шукати Елен — перепрошувати за те, що її машина злетіла з дороги. Вона відмахнулася від моїх вибачень.

— Не переймайтеся. Головне, що з вами все добре. Більш-менш, — додала вона з усмішкою, дивлячись на мою пов’язку. — Не кожному, хто заблукав на наших островах, так щастить.

Я не почувався дуже щасливим, коли впав на ліжко. Втома брала своє, синці пекли, плече пульсувало, мов зубний біль. Я ковтнув дві пігулки ібупрофену, що мені дав Кемерон, а потім знову спробував зателефонувати Дженні з готельного телефона. Ні мобільний, ні домашній так і не відповіли.

Я залишив повідомлення на обох, продиктував номер готелю й попросив перетелефонувати мені. Поклав слухавку, думаючи, де вона може бути. Вона мала б зараз повернутися з роботи, і навіть якби ще не повернулася, то мобільний завжди з нею.

Розгублений і спантеличений, я вийшов в інтернет, щоб перевірити електронну пошту. Саме тоді, коли я закінчував відповідати на останній лист, хтось постукав у двері номера.

Фрейзер. Він досі не скинув свого важкого, наскрізь промоклого пальта, і від нього так і віяло холодом. Сержант покосився на мою пов’язку без особливого співчуття.

— Цього разу виборсалися, еге ж?

Що тут скажеш.

— Ви говорили з Воллесом? — запитав я.

Фрейзер пирхнув.

— Таких, як я, до суперінтенданта не допускають. Але він передав розпорядження далі