Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

літаках, полюючи на кілерів. У відділі з розслідувань фінансових злочинів вона зазвичай пріла над паперами, аналізувала дані, писала звіти, час від часу зустрічалася з представниками фінансових установ, щоб отримати з їхніх загребущих рук виписки з банківських рахунків. Вона оглянула малесенький салон. Якщо чесно, той не справдив її очікувань. Звісно, краще летіти приватним, аніж звичайним, рейсом. Ніякого тобі тривалого очікування у черзі, ніяких середніх місць. У неї було окреме місце з робочим столиком. Але ніякого тобі люксу. Літак чимось нагадував старенький міжміській автобус для тривалих подорожей: пошарпаний декор, затерте пластикове покриття. Стюардесою виявилася пишнотіла жіночка у дешевій формі з поліестеру.

Стен усівся на своє місце, на зручній відстані від кабіни. Він був у строгому костюмі, коротке волосся ретельно зачесане, сучасні окуляри без оправи. Якщо не знати про його службу у ФБР, його запросто можна було прийняти за директора якоїсь компанії або німецького банкіра.

Стена й Келлер важко було назвати друзями. Як на Келлер, ішлося про щось значно краще. Для неї він був керівником, який цінував за результати роботи, а не за особисті якості. Не мав упередженого ставлення, не мав улюбленців і не покривав промахів. Говорив прямо і не тримав каменя за пазухою. Якщо помічав помилки, так і казав. Але на нього завжди можна було покластися у скруті. Його єдиним недоліком, якщо це можна так назвати, був страх перед Фішером та головним управлінням. Навіть не страх. Правильніше було б назвати це самозахистом. За той час, що Келлер пропрацювала у ФБР, вона не мала сумніву: бюрократи з Вашингтона не вагаючись кинуть тебе під колеса автобуса, якщо це у їхніх інтересах. Не лише кинуть, а ще й переїдуть, а потім здадуть назад і переїдуть ще раз, аби упевнитися, що справу виконано як слід. А тому від їхніх дзвінків треба було підскакувати і мчати щодуху, щоб продемонструвати отим вискочкам належну, з їхнього погляду, повагу.

Як тільки літак злетів, Келлер коротко виклала Стенові усе, що дізналася про смерть Пайнів. Здавалося, його дивував гамір навколо цієї справи.

— Ви не бачили серіалу? — запитала Келлер.

Той заперечно хитнув головою. Нічого дивного. Вона підо­зрювала, що Стен належав до тієї когорти людей, у яких взагалі не було вдома телевізора.

— Я читав статтю у «Таймсі» вранці, — промовив він. — Заступник голови сказав, що президент зацікавився, тому що його донька неймовірно захопилася цією справою.

Келлер уважно поглянула на свого боса, намагаючись второпати, чи той не жартує. У Стена було доволі химерне почуття гумору.

— Від хлопця нічого не чути? — запитав Стен.

— Надіслав повідомлення, що службовець консульства, який мав зустріти його в аеропорту, так і не з’явився, а тому він вирішив добиратися до поліції самотужки.

— От нероби кляті! Нам потрібні їхні тіла. Ця справа і так у центрі загальної уваги, а якщо за результатами розтину тіл ще виявиться, що їх убили…

— Мені лише раз зателефонував службовець консульства, якому довірили цю справу. Він називав мене «любонько» і заявив, що я нічого не тямлю в тому, як у них там вирішують такі справи і що він сам про все подбає. Я надіслала йому повідомлення і запитала, що за чортівня там відбувається.

Стен кивнув:

— Кляті бюрократи! І цей теж із їхньої гвардії. Сподіваймося, що хлопчина якось управиться. Якщо місцева влада спробує чинити йому перепони, я зателефоную до посольства і запитаю, чи наші люди в Мехіко не в змозі йому допомогти.

Через годину Келлер уже сиділа у таксі поряд зі своїм босом і поглядала у вікно. На відміну від похмурого Манхеттена, у Вашингтоні стояла чудова весняна погода, мармурові адміністративні та урядові будівлі сяяли на сонці, а пам’ятник Вашингтону гордо здіймався у яскраво-блакитне небо. Таксист нарікав на жвавий дорожній рух і пояснив, що вони приїхали якраз у розпал сезону цвітіння сакури.

— Я ніколи не розумів усього оцього гармидеру через якісь там рожеві квіточки! — додав він, раз у раз тиснучи на клаксон, поки вони з равликовою швидкістю просувалися вздовж Дванадцятої вулиці.

Келлер подумала про свою сім’ю. Треба якось усім разом сісти на потяг і приїхати до Вашингтона. Нехай діти побувають у музеях, погуляють по Національній алеї, поїдять морозива, покатаються на каруселях. Оце й усе, що Келлер знала чи хотіла знати про Вашингтон.

Нарешті вони доїхали до штаб-квартири ФБР, похмурої будівлі, що знавала кращі часи. Розмови про те, щоб перевести ФБР до нового будинку, велися вже давно, але політики (хто ж іще?!) завжди ставали на заваді. Таксист висадив їх на Дев’ятій вулиці, Келлер з ним розплатилася. Таким було правило у ФБР: за таксі має платити молодший з агентів, незалежно від його чи її чину. Вона уявила собі Стена у ролі федерала, який супроводжує свого керівника Фішера з так само зачепленим самолюбством.

Згодом їм довелося пройти через кілька рівнів безпеки — перевірка паспорта, тамбури-шлюзи, перевірка робочих посвідчень, — перш ніж опинитися у приймальні заступника голови ДеМартіні. Через деякий час до них вийшов кругловидий службовець, коротко кивнув Стенові й Келлер і сказав:

— Ходімо зі мною.

Вони ледве за ним встигали. Заступник голови був високим чолов’ягою, під два метри, що автоматично пересувало його на вищий щабель у обтяжених тестостероном федеральних органах правопорядку.

— Через сім хвилин у мене брифінг у голови щодо загиблої родини. Що нам відомо?

Стен розпочав, його звіт був точним, як швейцарський годинник.

— Молодші діти були на весняних канікулах. Квитки купили в останню мить, практично за день до від’їзду. Схоже, померли вони на третій день. У середу. Бо з того дня уся їхня активність у соціальних мережах завмерла. Вони не з’явилися на зворотний рейс через кілька днів. Їх знайшла прибиральниця фірми-власниці, яка прийшла прибрати перед прибуттям нових гостей. Мексиканці вважають, що стався нещасний випадок.

ДеМартіні похитав головою:

— У вашому емейлі ішлося щось про підміну?

Келлер намагалася вирівняти дихання після швидкої ходи. Виклала інформацію коротко і ясно, так само, як Стен. Тільки факти, пані.

— За вихідними звітами, причиною смерті був витік газу. Але місцеві органи влади не виявляють анінайменшої готовності до співпраці. Нам і досі не видали тіла, але ми уважно вивчили фото місця подій і прийшли до висновку, що його інсценовано.

ДеМартіні завмер, примружився, чекаючи, коли Келлер пояснить свою думку.

Келлер розповіла йому про візит Адлерів, про фотографію матері з перевернутою догори книжкою, про синці на зап’ястях у дівчинки, сліди крові батька.

— А чому ми не пошлемо туди наших судових експертів? Або не заберемо тіла? — промовив ДеМартіні. Звісно, його запитання мало риторичний