Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

характер, але його тон безумовно свідчив про те, що йому не до вподоби, що якісь там кінош­ники обійшли Федеральне бюро розслідувань.

— Через місцеві органи влади. Вони не співпрацюватимуть із нашими представниками і відмовляються видавати тіла без запиту від родичів. Ми відправили туди сьогодні єдиного сина, що залишився живим.

— Невже наші люди з Держдепартаменту не могли розібратися з усім цим лайном?!

— Я не певна, що вони взагалі намагалися це зробити, — відповіла Келлер.

Стен стривожено зиркнув на неї; краще б вона цього не говорила.

— Хай їм чорт! — вилаявся ДеМартіні. Виловив із кишені мобільний, потицяв по клавішах.

— Дайте мені Браяна Кука з Держдепартаменту, — гаркнув він у телефон. — Я знаю, скажіть йому, що це дуже важливо.

Зачекав хвилину.

— ФБР, що у вас там робиться?!

Заступник голови знову рушив по коридору, і Келлер зі Стеном поспішили слідом:

— Послухайте, я зараз пришлю до вас двох агентів, яким потрібна ваша допомога. Зробите? Так, протягом години.

Послухав хвилинку, реготнув у відповідь на якийсь дотеп і додав:

— За мною боржок. Може, поганяємо м’ячі в Чеві за нагоди? Я скажу Надін, щоб вписала до графіка зустріч у гольф-клубі. — ДеМартіні поклав мобільний у кишеню, знову зупинився, цього разу вже перед дверима приймальні голови. — Фішер щось згадував про зв’язок батька з однією зі справ, яка у нас в роботі?

— Батько працював на компанію «Марконі». Його звільнили за кілька тижнів до подорожі в Мексику, — сказав Стен.

ДеМартіні труснув головою, намагаючись уторопати.

— Ми пасемо «Марконі» вже два роки. Відмивання грошей і все таке. Компанія проходить через банк картелю «Сіналоа».

— То ви у них іще не були?

Келлер хотіла було відповісти, попередити, що поява поліції в «Марконі» зведе нанівець два роки їхніх зусиль, але Стен її випередив:

— Завтра вранці сходимо, щонайперше.

— Тримайте мене в курсі. Адміністрація, — ДеМартіні тяжко зітхнув на цьому слові, — дуже цікавиться цією справою. І я не хочу отримувати новин про неї з газет.

— Зрозуміло, — кивнув Стен.

— Кук із Держдепартаменту допоможе вам з усім, що стосується Мексики. Ідіть до нього на С-стріт. І надішліть мені звіт, як тільки побуваєте в «Марконі» і витрусите з них усе.

Стен та Келлер кивнули, а ДеМартіні повернувся і штовхнув масивні темні двері, що вели до розкішного кабінету голови ФБР, навіть не кинувши їм «до побачення» на прощання.

Келлер поглянула на Стена:

— Три тисячі кілометрів для шестихвилинної розмови.

— А ви хотіли засідання на дві години? — відповів Стен.

Вони сіли у ліфт і спустилися на перший поверх.

— Ви мене здивували щодо «Марконі», — сказала Келлер. — Я маю на увазі, що ми до таких дій не готувалися і це могло б викликати певні небажані наслідки. Адже як тільки вони здогадаються, що ми їх пасемо, то негайно почнуть знищувати документи. І вся наша попередня робота піде нанівець. У нас немає ані найменших підстав уважати, що смерть Пайнів якось пов’язана з «Марконі» або картелем.

Стен поглянув на Келлер своїм звичайним красномовним поглядом, у якому читалося: «Ви ж бо не хочете засмутити доньку президента, правда?»

Розділ 18. Мет Пайн

Мет підійшов до вікна пропускного пункту невеликого одноповерхового відділку поліції. Будівля зовні та всередині відзначалася таким самим затишком, як і в’язниця Дені у передмісті Нью-Йорка: облуплений фасад, низька стеля, затерте килимове покриття.

— Добрий день, — привітався Мет із жінкою за віконцем.

Та цупким поглядом блискавично просканувала відвідувача з голови до ніг. Жінка була середнього віку, з окулярами на носі.

— Мені треба зустрітися із сеньйором Ґетьєресом, — промовив Мет, підглянувши до отриманого від Келлер папірця, де зазначалося прізвище слідчого.

Жінка щось швидко заторохтіла у відповідь іспанською. Мет не зрозумів ані слова, але йому здалося, що вона свариться на нього.

— Я — Мет Пайн, — сказав він якомога повільніше та голос­ніше, ніби це могло якось йому допомогти.

Показав жінці свій паспорт, і та якось дивно подивилася на нього. Тоді Мет вийняв із заплічника газету, що Келлер дала йому. Поклав на стійку перед віконцем і вказав на фото:

— Це моя сім’я.

Жінка зиркнула на газету, потім перевела погляд на нього, дивлячись поверх окулярів. І знову щось заторохтіла іспанською. За інших обставин це могло здатися Метові дуже кумедним. Як-от сцена у фільмі «Труднощі перекладу».

Мет промовив у відповідь єдину фразу, яку пам’ятав зі шкільного курсу іспанської мови:

— No hablo español.

Жінка замовкла, якось безнадійно зітхнула. Задумливо втупилася у Мета, врешті тицьнула пальцем на прізвище слідчого на папірці, а потім махнула рукою у напрямку вхідних дверей.

— А, сеньйора Ґетьєреса немає, — здогадався Мет, — а коли він має повернутися?

Із цими словами він вказав на годинник на стіні перед жінкою. То був старомодний годинник із білим циферблатом та чорними цифрами, які зазвичай вішають у початковій школі.

— О котрій годині сеньйор Ґетьєрес повернеться? — Мет знову вказав на прізвище слідчого, а потім на годинник.

Здавалося, жінка його зрозуміла. Вона підвелася з місця і показала на цифру дев’ять на циферблаті. Отже, він повернеться о дев’ятій вечора. Ні, жінка заперечно замахала рукою, вдала, ніби спить, обвела пальцем циферблат по колу і знову зупинилася на цифрі дев’ять. Виходить, о дев’ятій завтра вранці. Про повернення додому вечірнім рейсом не може бути й мови. Він подумав, чи не попросити покликати якогось іншого слідчого, але здавалося, що у відділку, окрім жінки, більше нікого не було.

Коли Мет вийшов надвір, сонце вже котилося за небокрай. Він рушив до траси, що виднілася попереду. Проминув стару автомайстерню, продуктову ятку без вікон, якусь забігайлівку з намальованим від руки зображенням смаженої курки на вивісці. Почувався так само, як у певних периферійних кварталах Нью-Йорка — доволі безпечно, але насторожено.

До нього підбіг кудлатий собака.

— Здоров, друже, — почухав пса за вухом Мет.

Шерсть у собаки збилася ковтунами і була вкрита рубцями, але поводився пес привітно. Здавалося, навіть посміхався прибульцю своєю кумедною мордою. Мет не стримався та й собі усміхнувся у відповідь. Собака заскиглив, ніби хотів щось сказати.