Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

так високо, коли тіло роздирали собаки. Та вам видніше, ми сподіваємося, ви нам скажете.

Келлер примружилася.

— Ви могли б провести аналіз ДНК, можливо, це наведе вас на слід, — продовжувала Джуді.

— ФБР — не приватна лабораторія з аналізу ДНК. І ми не можемо розголошувати матеріали конфіденційного розслідування, — заявила Келлер.

Джуді вибухнула:

— Послухайте, наш юрист сказав, що у вас немає необхідної юрисдикції і ми не зобов’язані передавати вам цей зразок крові. Ми можемо найняти експертів з ДНК та спеціалістів з генеалогії, щоб вони пробили по загальнодоступних базах ДНК. Але спробуймо не марнувати ваш і наш час і допомогти одна одній.

Келлер мала сумніви щодо правоти юриста Адлерів.

Правові норми з федеральної боротьби з організованою злочинністю надають США необхідну юрисдикцію щодо вчинених за кордоном убивств, якщо це сприяє розслідуванню внутрішніх кримінальних злочинів, а справа компанії «Марконі» підпадала під цю вимогу. До того ж здібний адвокат міг довести потрібний зв’язок між найвіддаленішими подіями.

— Чого саме ви хочете? — запитала Келлер.

— Нічого особливого. Проженіть зразок через CODIS і повідомте нам результати.

CODISом називали могутню систему баз даних, де зберігалися мільйони профілів ДНК, зібрані федералами, державними службами і органами місцевого правопорядку. Якщо ця кров належить комусь із правопорушників або членам їхніх родин, CODIS обов’язково це визначить. А якщо федералам не вдасться знайти щось через CODIS, у них є зв’язки з приватними біокомпаніями, які вже не раз виконували їхні доручення з тестування та аналізу ДНК.

Джуді помовчала і додала:

— Це все, що нам треба. Якщо ви погодитеся на угоду, ми зобов’язуємося не розголошувати нічого без попереднього узгодження з вами. Якщо виявиться, що цей зразок крові не має значення — тобто це кров Евана Пайна або якоїсь тварини, — ми це знатимемо.

Келлер подумала про фото родини, подумала про біль в очах Мета Пайна того ранку. У Келлер не було впевненості, що вона отримає дозвіл на розголошення інформації Адлерам, але іншого виходу вирішити справу в неї не було.

— Добре, — сказала Келлер, — домовилися.

Розділ 17

Після того як кіношники вийшли з її кабінету, Келлер організувала все так, щоб краплю крові на листку проаналізували і прогнали через CODIS. Потім повернулася до вивчення матеріалів папки на своєму столі. Їй ніяк не вдавалося зосередитися, в голові вирували думки: невже нещасний випадок із Пайнами інсценовано? І якщо так, кому потрібна їхня смерть? Чи могло так статися, що Еван Пайн випадково отруїв газом свою родину, а потім наклав на себе руки? Чи то вчинив якийсь зловмисник? Хтось третій, хто вирішив видати це за нещасний випадок? Але хто і чому? Чи може це якось пов’язуватися зі справою відмивання брудних грошей компанією «Марконі»? І якщо був хтось третій — найманий кілер, як то вважав детектив Адлерів, — яким чином могло статися, що виконавець так ретельно прибрав місце злочину за собою, але залишив власну ДНК? І чому в нього текла кров? Можливо, між Еваном та кілером сталася сутичка й Еван його поранив?

Їй слід було перерватися на деякий час, заспокоїтися. Вона не кіно знімає, як Адлери. Їй слід діяти обережно, методично, усе перевірити. Спершу вона отримає результати тесту ДНК, проведе аутопсію тіл, займеться опитуваннями. А до того часу переглядатиме матеріали папки.

Жінка неуважно гортала сторінку за сторінкою, аж поки їй в око не впала якась дрібниця. За два дні до поїздки до Мексики дівчинка-підліток, Меґі, дезактивувала усі профілі Дені Пайна у соціальних мережах. Уже через кілька хвилин Келлер дізналася чому: дівчинка стала жертвою кібербулінгу. Десь біля другої ночі на неї вилили цілий шквал повідомлень у мережі — брудних та образливих. Найзлішими виявилися написані юнками приблизно одного з нею віку. Що їх викликало? Келлер передивилася нові пости на сторінці «Свободу Дені Пайну» у Фейсбуку. Останнім виявилося відео, яке Меґі назвала «доказ».

Келлер якраз зібралася його подивитися, коли задзвонив робочий телефон на столі. Вона поглянула на старомодний дисплей телефона, де відображався номер. Дзвонив її бос, Стен Веб.

— Спеціальний агент Келлер, — відповіла вона офіційним тоном. Стен не любив панібратства в роботі, а тому Келлер зазвичай тримала дистанцію.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною до Вашингтона, — заявив він без зайвих преамбул. Стен ніколи не брав її з собою до головного управління, а тому для жінки його слова виявилися цілковитою несподіванкою.

— Звичайно. Коли треба…

— Негайно, — відповів Стен таким тоном, ніби ліпше б утопився, аніж поїхав до високого керівництва.

— Сьогодні? — перепитала Келлер, і їй усе похололо всередині. Кому кортить їхати до Вашингтона в компанії боса, щоб тебе там розпікало на всі лади вище начальство? До того ж доведеться провести більше часу далеко від Боба й близнят. — Щось трапилося?

— Ви ж знаєте, як то зазвичай буває. До службовців у провінції нікому немає діла, аж поки не зателефонує якийсь журналюга і не поцікавиться, як ідуть справи з тим чи іншим розслідуванням.

— Це щодо справи Пайнів?

— Здається, що так. Я убив би Фішера за те, що втягнув нас. — Фішером звали вашингтонського боса Стена, який відповідав за координацію роботи місцевих агентів ФБР усього східного узбережжя, несамовито вислужувався перед своїм керівництвом і через це втягнув їх у справу Пайнів. — Підготуйтеся до того, що вам, можливо, доведеться коротко проінформувати заступника голови управління щодо розслідування. І стосовно справи з «Марконі» — теж.

— Добре. Коли нам виїжджати?

— Десять хвилин тому. Полетимо приватним рейсом. Виліт о чотирнадцятій нуль-нуль.

Стен завжди висловлювався з армійською точністю, а тому Келлер подумки переклала на звичне їй «о другій по півдні». Поглянула на ручний годинник. У неї лише година на підготовку і збори. Часу на повернення додому не залишалося, але вона завжди тримала на роботі дорожню сумку з необхідним. Вона часом подорожувала у робочих справах, але ще ніколи — приватним літаком ФБР. Хтось у Вашингтоні ставився до справи Пайнів серйозно.

І це навіть без доказів насильницької смерті решти родини.

***

За кілька хвилин до другої Келлер підіймалася вузькими східцями «Гольфстріма». Намагалася приховати власне збентеження, викликане хвилюванням через перший у своєму житті політ приватним реактивним літаком. Повсякденна робота у ФБР нічим не нагадувала оте, що показують по телевізору, як у фільмах «Criminal Minds» або «CSI», де агенти знай собі гасають туди-сюди на