Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 15

— Ти довіряєш мені?

Дивно було почути його питання. Я кивнула й врешті-решт погодилася на пропозицію Даніеля.

Чи дійсно я довіряю йому? Ні! Я мало знайома з ним, він мені відмовив у допомозі, але разом із тим поряд із ним я відчула себе в безпеці, з ним було спокійно, навіть не дивлячись на те, що декілька разів чоловік дратував. Я впевнена, що це було взаємно, принаймні остання думка — так точно.

Я не питала, куди ми їдемо, лише милувалася гарними та неймовірно чудовими краєвидами. Всю дорогу ми мовчали. Мене це зовсім не бентежило. Даніеля, мабуть, також, адже він був розслабленим і час від часу зиркав у мою сторону й навіть кілька разів подарував стриману усмішку. Коли ми зупинилися, я вийшла з машини перша, і в обличчя вдарив вітер. Волосся почало розлітатися в різні боки. Обійняла себе за плечі, адже тут було досить прохолодно. Озирнулася й побачила, що Даніель дістав куртку. Він накинув її мені на плечі й промовив, що краще буде, якщо я одягнуся. Швидко закрутила гульку й пішла за чоловіком.

— Саме в цьому місці знаходиться природне диво Данії — крейдяні скелі Менс-Клінт, — Даніель, взявши мене за руку, тримав до тих пір, доки ми не піднялися на скелі.

Я була дійсно вражена. Сміливо підійшла до краю та опустила голову донизу. Білосніжні скелі виблискували на сонці. Я так захопилася гарним краєвидом та морем, що навіть відразу не зрозуміла, що Даніель обережно торкнувся плеча.

— Краще відійти від краю.

— Тут неймовірно гарно! — із захопленням промовила й зробила два кроки назад.

— Завдяки вапняку на острові росте понад двадцять найкрасивіших видів орхідей.

— Я дійсно вражена, — щиро всміхнулася. Напевно, вперше так щиро з моменту прильоту в країну.

— Хочу почути твій крик! — неочікувано промовив.

— Що? — оглянулася та витріщила очі.

— Міро, кричи! Нехай весь негатив та дурні думки, які приходять у твою милу голівку, пройдуть. Кричи так, ніби від цього залежить твоє життя!

Даніель дивився прямо на мене. З кожним його словом я ще більше дивувалася.

— Ти не вмієш стримувати емоції. Твій настрій мінливий. — Я ще й досі витріщалась на Даніеля, а він продовжував говорити: — Вчені вважають, що інстинкт кричати від болю був потрібен людині під час еволюції для того, щоб попереджати про небезпеку. Останні ж дослідження показали, що криком людина намагається відволіктися від відчуття болі.

Я закуталася в його спортивну куртку та намагалася зібрати волосся, яке стало ще більш скуйовдженим від вітру. Даніель забрав декілька пасм з обличчя та зосереджено поглянув на мене. Я не розуміла, як мені поводитися! Що говорити?

Даніель бачив моє сум’яття. Підійшов ближче, обійняв за спину та поцілував у чоло. Я заплющила очі, насолоджуючись його присутністю поряд.

— Міро, не бійся, — прошепотів на вухо.

Я відчула його дотик. Це було приємно.

— Ти таким чином намагаєшся допомогти мені? — дурне питання. Міро, що ти несеш? Нічого розумнішого не могла придумати?

Даніель хмикнув. Я відсторонилася від нього та закрутила волосся позаду.

— Мирославо, я дійсно хочу тобі допомогти. — Поклав руки в кишені куртки. — Я вже говорив, що тобі варто повернутися додому. Це не твоє місце. Тут тебе чекає лише почуття ненависті, бажання помсти та сльози.

Відійшла на крок від Даніеля. Мій погляд став прикутим до краєвиду. Думками поринула далеко-далеко... на батьківщину.

Можливо, Даніель дійсно правий? Мені потрібно повернутися додому? Але я не можу. Думка про Джері, про вбивство сестри розвіяли мій спокій. Я почала злитися. Тяжко дихала й, не витримавши напруги... закричала! Заплющила очі й знову закричала. Кричала до тих пір, доки горло не почало боліти. Доки сльози не потекли по щоках. Впавши на коліна, затремтіла й важко почала дихати.

— Молодець. — Він підняв мене й обійняв за плече. — Краще стало?

— Не знаю, — чесно зізналася й підняла голову до неба.

Сльози ще стікали по щокам. Якщо Даніель не хоче допомогти, я обов’язково щось сама придумаю. Я не зупинюся!

— Розповіси щось про Вероніку? — поглянула на Даніеля.

— Вона більше про тебе розповідала, ніж про себе! Вероніка була простою, веселою, але з характером. Лише один раз прийшла до відділку в сльозах та попрохала про допомогу.

Він долонею витер сльози з мого обличчя й обійняв. Я притулилася до чоловіка й обхопила його за спину. 

— Проблему звати Джері?

— Він зник.

Відсторонившись, склала руки навхрест. Ми ще декілька хвилин стояли на мисі мовчки. Першим тишу порушив Даніель.

— Вже час їхати!

Я кивнула. Тут було дуже гарно, спокійно та поряд із Даніелем — затишно. Але дійсно, вже час повертатися в місто. Варто було лише виїхати, як я щільно закуталася в куртку Дана, заплющила очі й заснула. Прокинулася, коли вже заїхали в місто. Від того, що заснула в незручній позі, боліла шия та спина. Даніель поглянув на мене та усміхнувся.

— Ти так солодко заснула, що не хотів тебе будити!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍