Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​Та в мить, хижаки заскавчали як налякані собаки, яким дали прочуханів. Хтось з них завив, хто видав звук, схожий на лай. Ще секунда, настала повна тиша. Ні рухів, ні виття, ні ржання. Дівчина відчула, що в грудях немає болю, вона могла рухатись. Мілана відкрила очі, одразу подивившись вниз.

​Ліс був абсолютно пустим та тихим. Жодного руху, жодного натяку на те, що тільки що тут були вовки та олень. Сонце також сховалось, навколо було темно, наче от-от розпочнеться гроза. Так бувало вдома не раз. Це не була ніч, але й відчуття дощу теж не було. Такі собі дивні тихі сутінки.

​Мілана декілька разів оглянула все по сторонам. Оскільки загрози вона не бачила, підтягнулась та розв’язалаодин з вузлів. Руки та ноги не хотіли слухатись, вони доволі довго були перетягнуті мотузкою. Дівчина одразу відчула поколювання по всьому тілу. Стиснула зуби та почала спуск. Треба це зробити швидко, аби був час добігти до табору. Там паркан, він захистить дівчину від хижаків. Вона була впевнена, що якщо олень відігнав вовків, але вони скоро повернуться.

​Крок, ще крок, майже земля. Мілана звільнила ногу та стрибнула. Відчувши тверду землю під ногами, хай й усіяну голками – вона відчула неймовірне полегшення. Хотілось впасти та лежати, закривши очі. Не було на це часу. Дівчина швидко зняла мотузку, запхала в кишеню та озирнулась. Навколо нічого не змінилось. Вітер не ворушив крони дерев, плати не співали. Сутінки давили на очі, Мілана навіть відчула, що постійно прищурює очі, аби краще роздивитись те, що знаходиться далі. «Ця темрява бісить!» - подумала дівчина.

​Мілана тихо почала відходити в сторону кущів, що закривали табір від сторонніх очей. Намагалась дивитись під ноги та не наступати на мілкі гілочки, щоб не рознести сигнал присутності навколо себе. Або вона так тихо ступала, або дійсно всі звуки навколо були вимкнені, наче це було зроблено кнопкою.

​За декілька хвилин дівчина опинилась під захистом кущів, чкурнула що було сил в сторону табору. Не зупиняючись, роздираючи кофту, Мілана добігла до паркану. Двері були відчинені, що було дивно. Вона заскочила всередину, зачинила двері та намотала мотузку на древко паркану та дверей, фіксуючи вихід. Серце нещадно калатало в грудях, було відчуття, що зараз зграя вискочить та спробує дотягнутись до дівчини.

​Дівчина відскочила від паркану та розвернулась до табору. Від того, що вона побачила – тільки й відкрила, від здивування, рота. Табір був пустим. Сутінки не давали все розгледіти досконально, але було достатньо зрозуміти, що дітей не було навіть на найвищих гілках спальних дерев. Нікого.

​Мілана тільки зараз відчула, що пісок під ногами холодний. Не більше години тому сонце сховалось, земля не могла так швидко остити. Вона швидко підійшла до багаття та сіла поряд, простягнувши руку. Дрова не горіли, вони були холодними, наче вогонь не розводили сьогодні взагалі.

- Агов! – крикнула Мілана, відчуваючи, що страх починає підніматись десь з району животу, підступати до горла, - є хтось?

Відповіді не було, як і не було відлуння від крику. Зазвичай, ліс підхвачував слова, розносив навколо. Дівчина повернулась до дверей паркану, зазирнула в будиночок. Була надія, що там ховається руді Ліза, разом з Анею. У відповідь вдарив неприємний запах гнилих трав та ягід. «Тут нікого не було дуже давно!» - подумала Мілана та звела брови. Відскочивши від будиночку, дівчина почала гучніше кричати та кликати друзів. Але все це було марно.

Вона підскочила до дерева, де спала, та вилізла на своє місце. Рюкзаків не було, лише одне покривало, що було геть порване, лежало на підлозі спального місця. «Що відбувається?» - думки одна за одною мучили Мілану. Вона стрибнула на землю та побігла до поваленого дерева. Оминувши його, побачила завалений паркан, який слугував захистом для охоронців. Звичайно, нікого з дітей не було.

​Мілана побігла до струмочка, зупинилась на краю та впала на коліна. Страх не давав їй спокійно думати, розуміти, що відбувається. Вода не текла, струмок висох. Лише дві ями, в яких взагалі не було води. Вона підбігла до ям, сподіваючись, що хоча б на дні щось було. Але як тільки подивилась всередину, пискнула та відскочила. В ямі повзали страшні кольорові змії. В напівтемряві було погано видно, але ці кольори вона вгадала легко. Це були гадюки.

Дівчина одразу відчула нестерпне бажання випити води, але це було не можливо. Підійшла до того місця, де зазвичай текла вода, опустила руки. Земля була суха, струмочок висох давно - не сьогодні і не вчора. «Можливо, щось знайду в таборі?» - дівчина підскочила та побігла до захисного паркану. Одразу, за декілька метрів до охорони вона зупинилась та розвернувшись, подивилась в сторону лісу. Вона відчувала, що тепер хтось з’явився. За нею почали слідкувати і це було неймовірно огидно. Вона відчула силу, яка була темною та безжальною. Це був сильний та небезпечний хижак.

Майже одразу, тишу лісу розірвав низький та протяжний рик. Мілана насупила брови, не розуміючи, що саме чує. Наче кіт, але з силою трактора. «В цьому лісі водяться такі звіри?» - спитала сама себе дівчина, та відчула холодок за спиною. На пагорбі заворушились кущ почали розходитись в сторону. На галявинку, до одного з дерев вийшла величезна хижа кішка. Висока та міцна, вона зупинилась та подивилась своїми жовтими очима на Мілану. Вуха наче пензлики, все тіло в темно-коричневу крапку, довгі лапи. Це була рись.

Мілана завмерла на місці, округливши очі, не відривала погляд від хижака. Вони мовчки розглядали один одного. Рись повільно встала, в нетерплячці махаючи своїм коротким хвостом. Потім вона відкрила пащу та нявкнула. Це був страшний рик, змішаний з звичайним нявканням кота. Низький та неймовірно холодний. Хижак рушив вперед. Дівчина одразу зреагувала та щосили побігла до табору. Чкурнула під дерево та швидко закрила за собою двері паркану. Не прив’язувала, оскільки розуміла, що це не допоможе. Рись стрибає високо, для неї цей паркан не був перешкодою.