Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

— Там, біля ліжка — кнопки сигналізації. Одна для прислуги, одна дає дзвінок Садовському в кімнату. Перший поверх, він як управитель займає ціле ліве крило.

— Рідні діти не мають такої честі.

— Рідні діти в рідному домі гості, — відрубала Марія. — А Нікі тут живе й працює. Мав би пояснити вам.

— Пояснив. Садовський прийшов одразу?

— Забрало стільки часу, скільки треба, аби забігти з першого поверху на другий. Далі вже він здійняв гармидер.

— Ви нічого не чіпали тут?

— Ні. Я злякалася, зрозумійте.

— І не побачили пляшечку поруч із тілом?

— Не звернула уваги — так буде правильно.

— Маріє Данилівно, саме на це запитання треба дати чітку відповідь: ви бачили пляшечку чи не звернули уваги?

Жінка замислилася на мить.

— Помітила, — сказала впевнено. — Але перше, що сяйнуло: йому стало зле, встав із ліжка, сам знайшов пляшечку, аби не буркати мене. Тільки напад випередив, не встиг вжити ліки.

— Отже, ви не думали про насильницьку смерть?

— Нещасний випадок. Не інакше. — Раптом Марія несподівано для Чечеля намалювала на вустах подобу посмішки. — Ви ж на моїх очах переконалися: кімнату замкнено. Може, я погано знаюся на криміналі. Але вбивство вчиняє особа, яка перебуває поруч із жертвою. Тут нікого не було, Платоне Яковичу.

«Крім того, кого барон фон Шлессер пустив», — подумав Платон.

Або того, хто зайшов, маючи власний ключ.

Спершу дав вийти вдові.

Вийшов сам, на очах у всіх замкнувши місце злочину на ключ, який взяв у Марії. Поклав його в праву кишеню штанів. Револьвер, не маючи іншого місця, прилаштував ззаду за поясом штанів, перед тим перевіривши запобіжник. Обвів поглядом зібрання, затримавшись на кожному.

Вдова стала окремо, ближче до глухої стіни, у яку впирався коридор. Збоку виглядало: вона ховається за спиною Чечеля. Осиротілі Базиль і Варвара трималися за руки, чого Платон від цих брата з сестрою чекав найменше. Причому Варвара взяла руку Базиля в свою й час від часу стискала, мовби заспокоюючи імпульсивного брата. З усіх саме вона здавалася найспокійнішою, натомість Базиль нагадував бика перед коридою — голосно сопів, зиркав червоними очима, дихав крізь роздуті ніздрі. Нікола Садовський встиг дати одягу лад, навіть впорався із зачіскою. Проте нервував не менше від Марії, тупцяв на одному місці.

— Пані та панове, у будинку сталося вбивство, — заговорив Платон. — Попередній огляд тіла, здійснений мною, однозначно свідчить: барона Альфреда фон Шлессера отруєно ціанідом.

— Змія, — прогудів Базиль, кинувши на Марію лютий погляд через Платонове плече.

— Прошу зберігати спокій й тримати емоції при собі, — зауважив Чечель.

— Вам, чужому, легко говорити про спокій, — мовила Варвара. — Особливо коли вбивця, як я підозрюю, серед нас. Навіть здогадуюсь хто.

— Замовкніть! — вирвалося в Марії. — Ви нічого не знаєте!

— Ніхто нічого не знає, — сказав Платон. — Тож прошу всіх спуститися вниз, до обідньої зали. Тут уже нема чого робити.

— На якій підставі ви тут керуєте? — підкреслено ввічливо поцікавився Базиль. — Ви стороння особа. Не розумію, чому ви взагалі ще тут, влазите в поліцейську справу.

— Саме для пояснень я й прошу всіх перейти до зали.

— Послухаймо молодого чоловіка. — Варвара сильніше стисла братову руку. — Можливо, почуємо щось мудре.

Вони пішли до сходів першими, причому менша сестра тягнула старшого брата за руку, мов сувора матуся — неслухняну дитину. Садовський рушив за ними. Чечель жестом пропустив Марію поперед себе, та вона хитнула головою, рушила останньою, замикаючи маленьку процесію.

У залі четвірка, не змовляючись, розмістилася за обіднім столом. Причому так, як посідали вчора. Марія трималася окремо, а Нікола вмостився між Шлессерами й вдовою, ніби мав намір стати своєрідним арбітром. Платон лишився на ногах, зі свого місця бачив кожного, заговорив, висловлюючи думки, що вже встигли скластися докупи.

— Пані та панове, повторюся: господаря маєтку вбито цієї ночі. Про це треба повідомити поліцію. Сталося те, про що невідомий, якого я так і не встиг вирахувати, попереджав барона листом. Ви знаєте, я не так давно служив у поліції. Маю репутацію, скажімо так, не найгіршого майстра пошукової справи. Огляд, який я провів, та короткий допит, — він наголосив на цьому слові, — Марії Данилівни дав усі підстави для прикрого висновку: вбивця тут, у будинку. Він не прийшов зовні.

— Я вам більше скажу, пане сищику! — Базиль нахилився вперед. — Убивця тут, у цій залі. За он тим краєм столу!

Вказівний палець він наставив на Марію.

— Згодна, — зауважила Варвара. — Хоч би про що ви питали цю особу за зачиненими дверима, вона збрехала вам. І збреше поліції.

— Вам так само доведеться брехати, — відрубав Платон. — Точніше, приховувати від органів дізнання правду про себе. Присутні розуміють, про що я, Варваро Альфредівно. Ви теж не робіть круглих очей.

— На що натякаєте? — визвірився Базиль. — Хочете образити честь та гідність моєї сестри? Чи мою?

— Вчора надвечір ви, Василю Альфредовичу, не були зразком гідної шляхетної поведінки. Я гуляв під вашими вікнами. Дещо чув і бачив.

— До чого ведете, ви, нишпорко?!

— Лише апелюю до здорового глузду поважного товариства, — промовив Платон. — Вам доведеться пояснювати поліції: вбивця тут, у стінах маєтку. Проти Марії Данилівни ті самі непрямі докази, що й проти кожного з присутніх. Хіба ви готові припустити, що хазяїна отруїв хтось із челяді. Наприклад, Нечипір.

— Дурня! — пирхнув Базиль.

— Згоден. З огляду на це вам, передусім вам, депутату київської міської Думи, шанованій людині, доведеться розповідати поліції нью-анси стосунків усередині родини. Те, чому я вчора був мимовільним свідком, дає підстави для сумних висновків: брудної білизни тут досить. Ви дозволите копирсатися в цьому поліції чи погодитесь, аби обставини з’ясовувала приватна особа? Котра й без того до ваших послуг і, головне, не зацікавлена у розголосі й публічності.

— Натякаєте на себе?

— Жодних натяків. Уже маю деякі висновки. Готовий поділитися ними трохи згодом, коли згребу думки докупи. Поки пропоную розв’язати питання з поліцією.

— Як саме?

— Найперше — викликати її. — Чечель заговорив розважливіше, мовби читаючи інструкцію. — Я знаю, у маєтку є телефонний і телеграфний зв’язок із містом. Тож повідомлення про трагедію може бути в Києві вже за кілька хвилин. У містечку є своя, повітова