Andrii Noshchenko - Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko

Глава двадцять четверта. Повернення до князівства. 

Клятий баланс сил континенту. Вчитель казав мені поводитися тихо і не відблискувати перед сильними світу цього. Тож що мені робити? Спускатися назад у підземелля зовсім не хотілося, досить з мене. Але контроль з боку церкви Білих Близнюків теж було обійти не легко. Я зітхнув і зайшов до найближчого ресторану повечеряти. Було досить людно, тож я вибрав стіл у дальньому закутку і сів там щоб добре усе обміркувати. Чи варто зараз повернутися у Матан? До того ж я хотів відвідати тамошню академію магії, щоб підвищити свої навички. Але, Крук казав, що йому потрібно три чи чотири роки, щоб змити печаті котрі обмежують його силу. Коли він повернеться на рівень Бога Війни, то навряд чи хто захоче отримати з ним проблеми вирішивши розібратися зі мною. Я важко зітхнув і зробив великий ковток з келиха, що мені принесли. Тарілки зі смаколиками потроху порожніли, а я все ще не прийняв рішення. Хоча, були ще люди, яких я хотів відвідати у цьому світі. І, можливо, там ще чекала на мене одна руда кішколюдка. Як вона там? Я посміхнувся сам до себе. Ну що ж, тоді мій путь у князівство Атун!
Наступного дня я, повернувши ключа від номеру дівчині за стійкою реєстрації, вийшов з постоялого двору та пішов у гільдію ремісників, щоб підготуватися до поїздки. Звісно, я міг за тиждень дістатися князівства, використовуючи свою силу, але так я точно впаду у око церкві, чого мені наразі не хотілося б. Витративши немалу кількість грошей на кілька комплектів одягу та амуніції, я запитав у співробітника гільдії, де я можу придбати транспорт та їздових тварин для довгої подорожі. Виявилось, що у місті є цілий базар, де подорожні та перекупщики продають цей товар буваний у вжитку. Тож пішов туди. 
Базар займав чималеньку площу у східній частині міста. Гамір, ревіння тварин, пил що вони підіймали своїми лапами а також запах свіжого гівна різало носа. За годину я придбав невеликого міцного тентованого воза з добре амортизованими вісями, котрий, на мій погляд, міг без поломок та проблем проїхати багато тисяч кілометрів, а також прирученого їздового монстра другого класу запряженого до того воза. Монстр належав до класу лівзі, всеїдна, досить сильна та прудка потвора, схожа на безхвосту ящірку з чотирма парами міцних костистих лап. Придбавши також немалу кількість фуражу для монстра, я виліз на козли і скерував воза до виїзду з базару. 
За годину я дістався східних воріт міста, і показавши золоту табличку охороні виїхав геть на тракт. Перед тим, як повернути до князівства, я мав ще дещо зробити. А саме відвезти листа покійного Луі його дружині. Не те, що мені того хотілося, але я обіцяв. Вивчивши добре маршрут по мапі, я спрямував лівзі та змусив його бігти швидше. А тварюка то досить прудка і витривала виявилась. Кілометрів сорок - пʼятдесят на годину видавала не напружуючись. Єдине що, то треба було кожні пару годин зупинятись і давати йому пару харчових брикетів та води. Після цього лівзі знов аж тремтів від бажання кудись бігти. Куди, йому було не важливо. Мда, з мізками у цього монстра була прямо біда. Лише інстинкт - жерти та бігти. 
Вечором наступного дня я дістався великого села, де мешкала родина Луі. Судячи з аур навколо, більш ніж половину мешканців складали різні звіролюди. Я зупинив воза біля потрібного мені будинку, накинув віжки на стовпчик та постукав у ворота. За хвилину ще не стара, красива девʼятихвоста відчинила хвіртку. Пʼять хвостів, примітив я. 
    ⁃    Доброго вечора. Я шукаю дружину пана Луі. 
    ⁃    Так, це я, що ви хотіли? 
Вона вийшла за ворота та підійшла до мене. Я витягнув лист і сховище та протягнув до неї. 
    ⁃    Луі просив передати це вам. 
Вона нерішуче узяла то до рук. 
    ⁃    Що з моїм чоловіком?
    ⁃    Він мертвий. 
    ⁃    Як… як він загинув?
    ⁃    Його вбив я. 
Вона стисла губи так, що вони побіліли, з очей потекли сльози.  З-за воріт почувся крик, і звідти на мене вистрибнула молода девʼятихвоста з трьома білими хвостами, цілячи мені у обличчя. Я легенько притис її аурою до землі. 
    ⁃    Пощадіть, не вбивайте! - дружина Луі кинулась до дівчини намагаючись захистити її. 
    ⁃    Я вбʼю тебе! - мала пручалась під тиском аури та ніяк не хотіла заспокоїтись - Я вбʼю тебе, за те, що ти вбив тата! Я пошматую тебе і згризу твою горлянку!
Я підійшов до неї, схопив за шию і підняв угору. Її очі прямо пекли мене ненавістю. Дружина Луі вчепилася у мою руку, намагаючись звільнити доньку. 
    ⁃    Кожні наші вчинки мають наслідки, я вірю в це. І якщо ти хочеш помститися, я буду цього чекати, гаразд. Але відрости для цього спочатку ще хочаб шість хвостів, я не бʼюся з дітьми. Мене звати Аней, ти зможеш мене знайти. 
Я відпустив її і повернувся до воза. За моєю спиною, коли я відʼїхав, було чутно чи то голосний плач, чи то звіряче ревіння у небо. Хай так…
Я розвернув воза та поїхав з села. Мій шлях тепер лежав до королівства Льготе, адже я мав перетнути значну його частину, щоб дістатися туманного лісу та князівства Атун за ним. Лівзі спритно перебирав лапами, віз тихенько погойдувався дорогою, лишаючи позаду кілометри і кілометри.  Іноді я зупинявся на кілька годин щоб дати монстру перепочити та самому розімʼяти ноги. Дорогою я знов повернувся до вивчення рукописів Рома та книжок, знайдених мною у сховищі старого мага що загинув у туманному лісі. Але тексти були насичені такою кількістю незрозумілих мені термінів, що я майже нічого не розумів. Мій розвиток у магії надійно та остаточно закляк на місці, тож єдине що я зараз міг, то тренувати свої навички у вже вивчених трьох колах магії. Щоб рухатись далі, мені була потрібна магічна академія з її вчителями та літературою. 
Так, за кілька тижнів, не привертаючи до себе зайвої уваги, я дістався до туманного лісу. Їдучи ним, я мало не ностальгію відчував, пригадуючи свої пригоди, коли опинився тут вперше. Я уважно просканував простір, охопивши чи не увесь ліс. Відчув лише монстрів першого та другого класу. Промайнула думка винищити їх, просто вдаривши жагою крові, але вчасно зупинився, бо то могло викликати зайвий переполох та плітки згодом, чого мені було непотрібно. Врешті решт проїхав його спокійно. 
Застава князівства зустріла мене сонною охороною на брамі, яка трішки розворушилася коли я показав срібну табличку видану мені Хеком і парою бронзових монет у руку одного з солдатів. Ну, ще увагу звернули на мого звіра, котрий був запряжений до воза. Та вони лише тихцем обговорювали то між собою. Не зупиняючись на заставі, я правив монстром далі, і за чотири дні стояв вже у черзі на вхід біля воріт Атуну. Сплативши вʼїзне мито, покотив знайомими мені вуличками прямісінько до торгової гільдії. За ці два з гаком роки місто аж ніяк не змінилося, лишаючись таким же лагідним та привітним. 
Я зупинив воза поруч з будівлею гільдії віддавши віжки з дрібною монетою служці на воротах і зайшов у фойє. Першим, хто мене побачив і упізнав був старина Марж. 
    ⁃    Аней! 
    ⁃    Тсссс! - сказав я прикладаючи пальця до губ - Хочу старому сюрприз влаштувати. 
Я тримав його за плечі, роздивляючись. 
    ⁃    А ти нічогенько так сили набрав, бородань! Пік воїна третього класу? 
    ⁃    Хе-хе, ще не пік, але сподіваюсь що вже скоро! Та хто б казав, твій рівень я навіть приблизно побачити не можу. 
    ⁃    Та мені просто пощастило, не переймайся. А як там Берн? Не бачу його…
    ⁃    З ним усе гаразд, не переживай, пішов з караваном у Льготе. 
    ⁃    Ну добре, я піду здивую старого, гадаю, повечеряємо сьогодні усі разом? 
    ⁃    Вірно! До вечора!  
Я пішов далі і тихо постукав у двері в кабінет Хека. 
    ⁃    Заходьте! - почув я знайомий голос. 
    ⁃    Ну привіт, мій старий друг! - сказав я тільки-но зайшовши до кабінету. 
    ⁃    Анею! Це й справді ти! 
Хек повільно вийшов з-за столу та підійшов до мене. Старий здав. Сильно. Він і раніше статурою не занадто виділявся, але зараз його спина зігнулася, плечі якось схилилися додолу. Його руки тремтіли, коли він торкнувся моїх. 
    ⁃    Так, мої старі очі мене не підводять, це і справді ти, який я радий, що знов тебе бачу! Ха-ха-ха, добре!
Він потяг мене за руку і чи не змусив сісти у крісло поруч зі своїм столом. 
    ⁃    Ну кажи, старий, як ви тут без мене? Сумуєте, за неприємностями, котрі я на ваші голови сипав? 
    ⁃    Та що ти таки кажеш? Я хоч і старий, та памʼять маю ліпше за твою! Аби не ти, то не було б вже ані мене, ані гільдії моєї! 
    ⁃    Гаразд, гаразд, - я підняв руки, наче захищаючись - то що, усе добре? Княжий двір не турбує гільдію? 
    ⁃    Усе гаразд, усе гаразд, Анею. Ти краще розкажи що з тобою трапилось, ти не та людина, що уникає пригод, тож точно маєш цікаві історії, які я так люблю слухати! Ну, не знущайся над старим, розказуй! 
Я зручніше сів у кріслі і почав довгу розповідь, втаївши деякі деталі, та загалом не далеко від правди. Старий слухав мене заплющивши очі і схвально похитуючи головою. 
    ⁃    Хек, скажи мені, що з тобою? Я не буду ходити навколо, але ти сильно постарів.  Занадто сильно, як на мене. 
Він розплющив очі і довго дивився на мене. 
    ⁃    Анею, зі мною лиш сталася старість, це факт, і ти маєш його прийняти. Я лише маг другого кола, такі як я рідко півтори сотні років перетинають, але я вже давно цю відмітку минув. Тож вона мене просто наздогнала. 
    ⁃    Старість ще не вирок. - сказав я після невеличкої паузи. 
Я дістав склянку з пігулками зцілення, що дав мені вчитель. 
    ⁃    Спробуй! - сказав я простягнувши йому одну - Не знаю, чи подіє, та гірше точно не буде. 
    ⁃    Що це?
    ⁃    Ти не питай, а зʼїж її, так сам зрозумієш. Та я не зашкодити тобі, а допомогти хочу. 
    ⁃    Я вірю тобі, не починай дурню говорити. Просто цікаво. 
Хек близько підніс до очей пігулку і уважно її роздивлявся. А потім, знизнувши плечима, проковтнув. Кілька секунд нічого не відбувалося, аж раптом спина та плечі старого вирівнялися, тремор рук зупинився, навіть зморшки на руках та обличчі почали вирівнюватися і зникати на очах. Густі брови над очима підтяглися вище на лоба, а його старі бляклі зіниці хижо сяйнули. Та він став на вигляд молодший, аніж коли ми познайомились! 
Ого! Навіть я був приголомшений таким результатом. 
    ⁃    Ну як? 
    ⁃    Аней, що це за пігулки? Який у них клас?
    ⁃    Точно не скажу, їх дав мені вчитель на тренуваннях. Здається пʼятий, чи може шостий…
Я поставив склянку на стіл. 
    ⁃    Тримай, це тобі. 
Всередині лишалось ще більше десятка пігулок. 
    ⁃    Аней, прибери будь ласка, це не те, що має бути у малих князівствах. 
Я здивовано подивився на нього. 
    ⁃    Я справді дуже радий, що ти мені так допоміг, але це може викликати розслідування зі сторони церкви, тож я не можу тримати їх у себе. Такі правила цього світу. 
    ⁃    І ви з ними згодні? 
    ⁃    Аней, ми заслабкі змінювати те, з чим не згодні. 
    ⁃    Добре. 
Я сховав пляшку з пігулками. 
    ⁃    Раз так, то я маю одну ідею. Є в мене рецепт зілля від вчителя, воно має ті ж властивості, що й ця пігулка, але слабші. Приготуй мені на завтра кількасот пляшечок для зілля, я його виготовлю, і тоді ти можеш сказати, що саме зілля дало такий ефект. Гаразд? 
    ⁃    О, ну це інша справа! 
    ⁃    Зілля лише другого класу, так що проблем не буде. Скажеш, що друг подарував. 
    ⁃    Дякую, домовились, Анею! 
    ⁃    І ще, я завжди удвічі усе повертаю. Ворогам зло, а друзям добро. 
Я витяг три ядра монстрів восьмого класу і поклав на стіл перед Хеком. 
    ⁃    Це тобі. 
У старого знов затремтіли руки, та цього разу вже не через неміч. Він підійняв райдужне ядро. 
    ⁃    Господи, це ж восьмий клас, я такого за усе своє життя не бачив! 
Хек притис ядро до щоки і щасливо посміхнувся. 
    ⁃    Дякую друже! Це справді щедрий подарунок! Де ти їх взагалі зміг дістати? 
Я мовчки спостерігав за старим цінителем ядер. 
    ⁃    Тільки не кажи, що ти сам їх вполював! 
Я злегка кивнув головою. Хек трохи те ядро не впустив собі на ногу. 
    ⁃    Сам?! Та якого ж ти зараз рівня?! 
    ⁃    Бойовий Предок вищого ступеня. 
    ⁃    Неймовірно, це просто неймовірно! Менш ніж за три роки з Бойового Майстра нижчого ступеня до Бойового Предка вищого ступеня! Як таке узагалі можливо? 
Старий сховав ядра і сів у крісло глибоко задумавшись. 
    ⁃    Анею, я дуже радий знайомству з тобою. Ти точно найвидатніший з людей, що я у житті зустрічав!
    ⁃    Та годі тобі, скажи, будинок де я жив зараз не зайнятий? 
Хек лише відкрив рота щоб відповісти, як рудий ураган вибив двері у кабінет і впав мені на руки. 
    ⁃    Панеееее! Панееее! Я так довго на вас чекала, я вже думала що ви забули Мію! 
    ⁃    Та як же я міг тебе забути, що за дурниці ти верзеш!
Я гладив її руде волосся та чухав за мʼякими вушками. 
    ⁃    Ну, заспокойся, це я, я прийшов за тобою, як і обіцяв. 
    ⁃    Правда-правда? Ви за мною? То чому сидите тут з цим старим дідом, а не шукаєте мене? 
Мія подивилася на Хека. Потім потерла очі і знов подивилася. Здається, не допомогло. Вона злізла з моїх колін і підійшла до нього. Понюхала. 
    ⁃    Хммм. Запах як у Хека, але ти не Хек, хто ти в біса такий і де подів мого роботодавця?!
Старий дзвінко розсміявся. 
    ⁃    Мія, це я, твій старий Хек. 
    ⁃    Дивно, ти навіть його голосом говориш. 
    ⁃    Мія, заспокойся, це і справді Хек, я гарантую. 
Вона подивилася на мене, запідозривши що я теж у змові. 
    ⁃    Пане, я не знаю, за які гроші вас купили, та мій роботодавець значно старший за цю людину, тож Мію ви не обдурите! 
Вона почала випускати пазурі з пальців. 
    ⁃    Ваш жарт зайшов вже надто далеко, тож або зараз же ви зізнаєтесь де ви поділи Хека, або я ваші нутрощі на оцей стіл викладу!
Ого, а це вже серйозно! Я лагідно схопив її аурою і притягнув до себе. 
    ⁃    Дурепа, це і є Хек, я просто деякі ліки йому згодував, тож це просто побічний ефект такий, ну молодшим він тепер виглядає! 
    ⁃    А, так то від ліків… Пане, ви мене за ідіотку маєте? Не існує таких ліків! 
    ⁃    Мія! Годі вже! Перевір його ауру, це Хек! 
Руда нарешті заспокоїлася після перевірки, та все одно підозріло зиркала. 
    ⁃    Охххх, Мія, проведи будь ласка Анея у його старий будинок і попіклуйся про нього. 
Здається, старий побоюється лишатися з нею поруч. Мія вхопила мене за руку і потягнула з кабінету. 
    ⁃    Ходімо, пане, звідси! 
Вона так і не відпускала мою руку усю дорогу аж до ґанку. 
    ⁃    А ти стала сильнішою. 
Я не знав що їй сказати. Я був радий її бачити, але слів було замало. 
    ⁃    Ага! Бойовий Майстер нижнього ступеня! Я ж молодець? 
Вона відверто пишалася собою, це було навіть кумедно. 
    ⁃    Звичайно молодець! Йди-но сюди, обійму!
Мія шморгнула носом разів зо два. 
    ⁃    Пане, вам треба до  ванної, зараз же! 
Я розреготався, зрозумівши як же тхну для чутливого насоса кішколюда, і пішов у ванну кімнату. 
Я лежав у ліжку, дивлячись у стелю, коли двері до спальні відчинилися і зайшла Мія вдягнена лише у прозору коротку сорочку і сіла на мене верхи. Я спробував пручатись, та вона мене зупинила. 
    ⁃    Пане, ви памʼятаєте, що вже два рази відмовили Мії? Ви пам’ятаєте, що третього разу я вам не пробачу? 
    ⁃    Гаразд! - сказав я пригортаючи її до себе - дякую, що нагадала!