Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

занадто великий банан. Можна було встати і піти, для цього достатньо було розтиснути руку, яка тримала зап’ястя нехарапутного Чудесника. Логіка вимагала залишити сектанта на суд чудовиськ і тікати, але на відміну від Хаіно біла шпигунка піти на таке не могла. Вбити ще туди-сюди, але холоднокровно залишити без допомоги… Власна уява загнала би її після такого в могилу краще за будь-яке прокляття.

«Доведеться пропадати.»

І потягнулися чи то хвилини, чи то години (від страху вона зовсім втратила відчуття часу). Уява малювала картини майбутнього, одну жахливішу за іншу.

Як водиться, реальність відмовилася хоч в чомусь повторювати фантазії людини.

Через, приблизно, вічність, підлога задрижала. Коридором плила кулька тьмяного зеленуватого світла, а вслід за нею крокував давно очікуваний бос. Правильно, навіть у підземних монстрів повинен бути головний! Нове чудовисько важко відсапувалося, стовбурчилося щупальцями, а його голову охоплювало блідо-фіолетове сяйво. Як і очікувалося, навколо господаря підземелля поширювався нудотний сморід розпаду.

— І якого фіга я сюди біг? — поцікавився виплодок пекла. — Вони ж ніяким боком не наглядівці!

Монстр, який стояв поряд, зовсім по-людськи знизав плечима.

З очей Лаванди раптом наче спала пелена (з білими так стається — сприйняття раптом починає грати в ігри). Перед нею стояв юнак років двадцяти п’яти, за всіма ознаками, чорний, в зручному, хоч і брудному комбінезоні. За спиною у нього звисав рюкзак і моток мотузки. Прокляття-світлячок працювало як ліхтар — зачарованого світла юнакові, очевидно, було не потрібно.

— Допоможіть! — видихнула Лаванда, розуміючи, що застосоване до чорного, це слово звучить трохи нерозумно.

Юнак, проте, торгуватися чи насміхатися не став. Особисто напружуватися, правда, теж. Замість цього, він звернувся до чудовиська поряд з ним:

— Ну, чого чекаєш? Витягуй їх!

І монстр послухався.

Дуже скоро люди опинилися на безпечній відстані від провалу. Сем лежав непритомний. Чорний пару разів кóпнув його з неприхованою зловтіхою:

— Вставай, скотиняко! Я тобі казав, щоби ти мені більше на очі не траплявся?

І, виявивши, що нещасний не подає ознак життя, підсунув йому черевика під ніс.

— Фу-у!

Роздивившись свого рятівника, Сем завив звіром і мало сам не стрибнув в розлом (Лаванда встигла схопити його буквально в останню мить).

— Тебе нема! Нема!!!

— Це тебе зараз не буде, — розізлився чорний. — А ну, коліться: що ви тут робили?

Лаванда була досвідченою шпигункою і завжди вміла визначити межу розумного ризику — брехати цьому юнакові вона не наважилася (може, тому, що у нього за спиною досі маячіли монстри). Чи варто чіплятися за стару легенду?

— Ми — урядові агенти! Впроваджені в ряди Чудесників, щоби розвалити секту зсередини.

— Шо, правда? — не повірив чорний.

— Так! Ми повинні були перешкодити одному небезпечному ритуалу, але нас розкрили і кинули тут.

Схоже, прозвучало це переконливо (характера Хаіно їх ненавмисний рятівник не знав).

— Що за ритуал? — поцікавився юнак.

— Було сказано, що тут заховане джерело чорної магії, але я би не стала сліпо вірити словам Посвячених.

Чорний замислено помовчав, а потім гмикнув:

— А ну, давайте, на ноги і — вперед! Здам вас в «нагляд», хай у служак голова болить.

Лаванду такий результат цілком влаштовував. Підкоряючись командам несподіваного рятівника, вони рушили до виходу, причому, явно не туди, звідки прийшли.

— Ех, Шерех вас побери! — несподівано вигукнув чаклун і одразу ж заспокійливо помахав рукою чудовиську. — Образно кажучи. Я знову не знайшов татових речей!

— Ваш тато щось тут забув? — уточнила Лаванда.

— Заховав. Правда, це не ваша справа. Крокуйте скорше!

Двоє коротали ніч біля вогню в парку і все ще вперто мовчали. Ларкес збивав гілки дерев маленькими кульовими блискавками, а міс Фіберті підкладала хмиз у багаття. Іти геть першим ніхто не хотів. Потік возів зі сміттям до ранку припинився, серед дерев спалахнули погано зачаровані ліхтарі з блакитними проблисками, які виділяли запах протухлих яєць (міська влада активно економила, але залишати околиці звалища зовсім без світла не наважувалася). Тріскучого морозу не було, але холод відчувався.

З боку звалища з’явилася запізніла компанія, яку міс Фіберті спочатку сприйняла за сім’ю. Однак трохи зближча стало видно, що коротун, якого вела за руку скромно вдягнена жінка, виявився дорослою людиною.

— Тупай-тупай, Чудеснику недороблений! — прозвучав дуже знайомий голос. — Звик, розумієш, на чорних кататися.

— У нього шок! — втрутилася жінка.

— А у мене — радикуліт.

— Ми — урядові агенти, за допомогу нам ви отримаєте нагороду.

— В конторі Ларкесу розповіси.

— Томасе? — схлипнула міс Фіберті. — Томасе!!!

Один з перехожих повернувся і повернув до вогню прямо через кучугури.

— О! Польовий трибунал на місці. Ей, агенти, гребіть сюди!

Вслід за чорним до вогню підтягнулася дивна парочка: коротун з розфокусованим поглядом і на диво рішуча біла, яка практично волочила його на собі. Всіх трьох оточував густий помийний сморід, і Ларкес непомітно натиснув манок — пускати їх у свій лімузин він не збирався. В кінці кінців, для чого ще потрібні групи швидкого реагування?

— Томасе, де ти був?!! — обурилася мис Фіберті, але голос у неї зрадливо тремтів.

— Не сердись, Кларо, — примиряюче муркнув чорний, і жінка розтанула (Ларкес відчув укол заздрощів — йому ніколи не вдавалося ухилитися від скандалу так легко). — Там внизу був справжній дурдом! Натовп білих влаштував бійку з охороною комплексу, мало все не розвалили. А я знав, що вони білі? Ну і довбанув їх тим, чим завжди б’ю. Зверніть увагу — ніхто не вмер! До речі, вони через Академію емпатів лізли. Що там охорона робить, зовсім ґав не ловить? Ось цих на собі волочити довелося — команда нервових. Божаться, що урядові агенти.

— Полковник Кілозо? — спробував угадати Ларкес.

— Так точно, сер! — стрепенулася біла.

— Старший координатор північно-західного регіону. За моїми даними, ви працювали сама.

Новоявлений полковник моментально змінила позицію:

— Хлопчика задіяли в організації проти його волі!

Ларкес пару секунд обмірковував ситуацію, а потім значуще прищурився. Під цим поглядом коротун швидко повернувся в реальність і захникав:

— Він мене вб’є!

— Хто? — хором запитали чорні.

— Леон Хаіно, — пояснила біла. — Вони — родичі.

— Не бійся, маленький! — Ларкес зобразив таку посмішку, від якої навіть Тангора пересмикнула. — Я встигну вбити його першим.

Але міс Фіберті було далеко до проблем магів:

— Давайте, нарешті, підемо в тепло! Ми чекали вас вісім годин, у мене запалення легенів буде!

Тангор, недовго думаючи, вибрався назад на дорогу і рушив у напрямку житла. Біла вмовляла колишнього сектанта не плакати. Ларкес пішов останнім — він збирався влаштувати групі швидкого реагування сюрприз. Хай знають, кого вони змусили чекати!