Цзян Жун - Вовк-тотем

два-три ковтки, тепер опинявся в шлунку Вовчика аж за сім-вісім ковтків. У глибині душі Ченя постійно ховалася тривога, чи загоїться остаточно Вовчикова рана.

Зимовий степ біля кордону, куди рідко ступає нога людини, випромінював набагато важчий сум, ніж то було глибокої осені. Верхівки кожної травинки, що гойдались на вітрі, виступаючи над поверхнею снігу, виглядали жухлими й неживими. Короткий зелений сезон минув, і ті перелітні птахи, яким удалось уціліти під дулами рушниць, уже відлетіли, а вовчі зграї, які раніше так відважно здіймали ґвалт і дивним чином з’являлись нізвідки та зникали в нікуди, подались кудись, звідки так і не повернулись, тож тепер тихий і одноманітний степ ще більш видавався позбавленим життя. Серце Ченя раз по раз охоплювала безмежна туга, він думав про те, як же, зрештою, вдалося Су У в свій час пережити ті довгі місяці на Бейхайській рівнині.[174] Він не знав, чи не збожеволів би тут, чи не втратив би розум і не заціпенів би, якби не було Вовчика й книжок, привезених з Пекіна. Ян Ке колись казав, що його батько в молоді роки, коли вчився в Англії, помітив, що поміж європейців, які мешкають ближче до Північного полюса, достатньо високий коефіцієнт самогубств. А з безмежними снігами та довгою зимовою темрявою на Російській рівнині[175] та в Сибіру пов’язане поширення протягом багатьох століть «слов’янської меланхолії». Однак чому ж монгольські степовики, яких так мало, зберігають здоровий дух протягом тисяч років життя на монгольській рівнині серед засніжених пасовищ із їхніми довгими чорними ночами? Вони, напевне, з покоління в покоління набували здорові душу й тіло завдяки напруженій, хвилюючій та жорстокій боротьбі з вовками в степу.

Степові вовки в матеріальному світі були напівворогами степовиків, але в духовному світі — обожнюваними вчителями. Якщо їх раптом знищити, то навіть вранішнє сонце не забарвить степ, а спокій, схожий на мертву воду, принесе тільки ще страшніших духовних ворогів — сум, пригнічення, занепад та безмежну нудьгу. Дух же степових народів, тисячоліттями сповнений доблесті, остаточно зникне.

Після того, як зникли вовки, споживання горілки в Орхонському степу, схоже, збільшилось удвічі…

Чень Чжень почав себе вмовляти: колись Су У, напевне, спираючись на боротьбу з лютими монгольськими вовками бейхайського степу, переміг сумні й одинокі місяці. Він цілими днями жив в оточенні вовчих зграй, тож ніяк не міг сумувати, і йому ніяк не дозволено було занепадати духом. Крім того, та монгольська дівчина-чабан, яку князь гунів підібрав для Су У, мала бути такою ж сміливою й відважною, як Ґасмаа, чудовою степовою дівчиною. А дитина, яка народилась у цього подружжя протягом їхнього скрутного життя, — це був Баяр, який наважувався лазити у вовчі нори. І ця тепла та міцна родина неодмінно надавала Су У духовну підтримку. На жаль, згодом китайські посли в степ урятували тільки подружжя Су У, а той Баяр так і залишився назавжди в монгольському степу. Чень Чжень дедалі більше переконувався, навіть категорично стверджував, що саме степові вовки й вовчий дух, врешті-решт, створили великого Су У, який не зганьбив своєї місії ханьського посла. Якщо таким був тільки один Су У, то що можна сказати про всю степову націю?

Вовк-тотем — душа степу, джерело свободи й незламності степової нації.

Безбарвні ж місяці молодої інтелігенції, на щастя для Ченя, оживив Вовчик, який увесь час перебував поряд із ним.

Вовчик продовжував рости й ставав дедалі більшим, а його ланцюг усе відчутніше видавався коротким. Дуже чутливий до обману Вовчик, як тільки починав відчувати, що залізний ланцюг «утрачає відповідність» із його довгим тілом, починав скажено протестувати, мов якийсь вибуховий за характером в'язень, що зазнав жорстокого ставлення: він починав з усіх сил смикати ланцюг та пакіл, вимагаючи подовжити йому «прив'язь». Не досягаючи мети, він не припиняв своїх дій, навіть хоча б і задушився. Рана на горлі Вовчика ще не загоїлась, тож Чень знову вимушений був доточити до його ланцюга нову ланку завдовжки 20 см. Однак він також вимушений був визнати: Вовчику, який виріс уже на здорового вовка, навіть щойно збільшений ланцюг видавався коротким. Проте робити його іще більшим він не наважувався, адже чим довшим буде ланцюг, тим більшою буде й відстань для розбігу в Вовчика, а відтак зміцниться й сила, з якою він натягуватиме ланцюг. Чень переживав, що одного дня Вовчику таки вдасться перетерти й перервати ланцюг.

Вовчик, який почав удаватись до «тюремної боротьби», надзвичайно цінував кожний сантиметр залізного ланцюга, який йому вдалося вибороти в ледь не смертельній боротьбі. Щойно ланцюг хоча б трохи подовжувався, він починав скажено бігати по своєму колу, шалено радіючи кожному сантиметру нововибореної свободи. Коли Вовчикові лапи торкались нової засніженої території поза зарослим пожовклою травою вовчим колом, він почувався так, ніби відвоював собі нову територію й шаленів навіть більше, ніж якби вполював жирного жеребця. Він навіть не чекав, поки Чень Чжень допоможе йому розчистити сніг із розширеного кола, а відразу ж починав бігати в новому колі з такою швидкістю, мов був рулеткою. Фу-фу-фу, фу-фу-фу, коло, ще коло — ніби з десяток вовків, які вервечкою наздоганяють один одного, або ж ніби газонокосарка чи млин, залізний ланцюг скажено волочиться по землі, пожовкла трава виривається й розлітається навколо друзками. Вовчик крутиться, мов скажений, ніби якесь чортеня з жовтого вітру, здіймаючи з рівної землі клуби жовтого піску, жовтої трави й жовтих вовків, ніби йде смерч. У Ченя, який стояв поряд і спостерігав за цим, серце заходилось від страху — він боявся, що під час бігу по колу на такій високій швидкості, Вовчика викине потужною відцентровою силою, мов молот при метанні, і він побіжить у глибокі гори та втече за кордон.

Щоразу, коли Чень Чжень сідав поряд із вовчим колом, сум у його серці відразу ж розсіювався,