Цзян Жун - Вовк-тотем

і його серце ніби заповнювала якась потужна дикість, а в його жили починала вливатися гаряча вовча кров, при цьому життєві сили в його тілі починали рости. Якийсь «моторчик» Ченевого настрою заводився від швидкості Вовчикового обертання й починав сам із гуркотом обертатись, від чого Чень почувався сповненим енергії й сил.

Чень Чжень знову почав веселитись, спостерігаючи за Вовчиковими виставами. Однак за деякий час він помітив, що Вовчик не тільки виражає таким чином свою бурхливу радість, але й нібито має якісь інші наміри, адже він продовжував бігати щодуху, навіть коли його радість минала. Чень відчував, що Вовчик, схоже, інстинктивно тренує свою швидкість, загартовуючи вміння тікати з ув’язнення, при цьому його сила, з якою він намагався зірватись із ланцюга, тепер була набагато більшою, ніж восени та влітку. Вовчик, який усе міцнішав та дозрівав, нетерпляче дивився в безмежний і вільний степ, і ця свобода, що лежала прямо в нього перед очима, цілком у межах досяжності для його пазурів, так збуджувала й приваблювала його, що він не витримував більше ярма на своїй шиї. Чень Чжень дуже добре розумів настрій і прагнення Вовчика, адже для вовка й вільної від природи тварини, яка понад усе любить волю, перебувати серед вільного степу й мати змогу тільки дивитись на свободу, що лежить ось тут, на відстані витягнутої руки, але не мати змоги отримати її — це, можливо, найжорстокіша кара в світі. Однак Чень вимушений був наполягати, щоб Вовчик і далі терпів її, адже якщо він утече з цього вовчого кола на порозі довгої й суворої зими в засніженому степу, де навіть дорослим вовкам важко вижити. Ця дорога для нього буде смертельною. Вовчик невпинно смикав ланцюг, чим уповільнював процес заживлення рани на горлі. Коли Чень дивився на Вовчика, його серце часто стискалось і боліло. Однак він міг тільки збільшити кількість разів перевірки залізного ланцюга, ошийника та пакола, щоб той не вислизнув нишком з-під його нагляду і не втік з «в’язниці» нібито до свободи, але насправді — до смертельно небезпечного місця.

Вовчик з напівприкритою пащею продовжував невтомно бігати, іноді навіть якось насмішкувато скошуючи на Ченя очі: в них то з’являлись, то зникали іскорки, мов з-під якогось кресала. У такі моменти Чень у душі раптом відчував безмежне тепло й зворушення. Зіштовхнувшись тепер із дикою натурою Вовчика і його життєрадісністю, він присоромлено запитував себе: невже його власні життєві сили вже вичерпались? невже його волі і його мрії на цьому настав кінець? Він помітив, що Вовчикові бурхливі життєві сили наразі дуже швидко висушують мокре поліно його життєвих сил, що тліло в нього всередині. Ну що ж, нехай тоді Вовчик уволю вихлюпує свої почуття, горить на своє задоволення. І він дозволяв Вовчику бігати досхочу.

Вовчик ще пробіг скажено декілька кіл і почав накульгувати, раптом він рвучко загальмував, зупинився й почав хапати ротом повітря, потім двічі похитнувся й, гепнувшись, розтягнувся на землі. Чень Чжень, не знаючи, що трапилось, швидко забіг у вовче коло з наміром підняти Вовчика. Тут він помітив, що очі малого очевидно спрямовані на нього, але його погляд — розсіяний, він не може сфокусуватись на його очах. Вовчик із зусиллям підвівся сам, однак знову двічі похитнувся й важко впав на землю, ніби п’яний вовк. Чень Чжень аж скрикнув від радості, що все обійшлося, він зрозумів, що Вовчику, вочевидь, запаморочилось у голові від обертання на такій високій швидкості. Вовки ніколи не бігають так скажено по траєкторії, по якій ходять, скажімо, віслюки, коли тягнуть жорно. Та навіть у віслючка після намотування кіл із жорном затуманюється погляд, а що вже говорити про вовка?! Чень Чжень уперше бачив вовка, якому запаморочилось у голові, очевидно, перед очами йому все крутилося й було так важко, що хотілося тут же відкрити пащу й виблювати. Чень Чжень поспішив принести Вовчику півмиски теплої води, Вовчик, похитуючись, підвівся, але, нахиляючи голову, вдарився переніссям у край миски. Нелегко йому далося міцно стати на ноги, тільки тоді він більш-менш нормально опустив голову й попив води. Після цього він ліг на землю на бік, розставивши чотири лапи, й довго відсапувався, аж поки знову підвівся. Як не дивно, але, тільки-но відновивши сили, він знову почав скажено крутитись, мов кулька в рулетці.

У Ченя на мить затерпло серце і раптом напало потужне почуття відповідальности. У цьому безлюдному місці вигнання тільки завдяки компанії Вовчика, який постійно заряджав його енергією, мов «моторчик життя» у вовчому колі, у Ченя стає сил пережити цей зимовий сезон, якому, здається, не видно кінця. Він на все життя зобов’язаний цій плідній, але зарослій колючками землі, яка сповнена зіткненнями характерів і доль двох націй. Однак невже його шана до вовків і схиляння перед ними, його дослідження й старання подолати незнання й упередження ханьців відносно вовків можуть здійснитись і реалізуватись тільки за умови ув’язнення й утримання під арештом Вовчика, ціною втрати Вовчиком радості й волі.

Ченя охопили глибокі сумніви з приводу своєї поведінки й тривога.

Настав час читати книжку, однак Чень уповільнив свої кроки в сумнівах, він відчував, що захворів на «залежність» від Вовчика і в душевному плані, і в плані почуттів. Він полишив малого, тричі обертаючись на кожний крок, адже не знав, що ще може для нього зробити.

Характер Вовчика, зрештою, визначив його долю.

Чень Чжень завжди вважав, що те, що він утратив Вовчика тієї холодної зими, було задумано Тенґером. Це було довічне покарання, яке наслав на його совість Тенґер, щоб він до кінця життя почувався «злочинцем совісті», якому ніколи не буде пробачення.

Та ніч, коли рана Вовчика раптом загострилась, була темною, без вітру, без місяця, без зірок і без собачого виття. Давній Орхонський степ був таким тихим, мов якась закам’яніла рослина. У ньому не було жодного подиху життя.

Після опівночі Чень раптом прокинувся від скаженого брязкоту залізного ланцюга. Через потужній страх у голові в нього було надзвичайно ясно, а слух надзвичайно загострився. Напруживши слух, він почув у проміжках між брязкотом ланцюга слабкий звук вовчого виття, який