Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

себе, а ви тим часом вилазьте й тікайте. Побачимося нагорі.

— Брехун, — шепнула дівчина.

Той обернувся й, глянувши їй у вічі, промовив:

— Ви зможете знайти дорогу в табори, а я не зможу. Ви маєте потрібну Далінарові інформацію, а я ні. Я маю військову підготовку й, бува, примудрюся втекти після того, як стану манком — а ви ні. Але чекаючи тут, ми обоє загинемо. То яка ж іще логіка вам потрібна?

— Ненавиджу логіку, — шепнула Шаллан. — Завжди ненавиділа.

— Ми не маємо часу на ці балачки, — відказав Каладін, відвертаючись.

— Ти не можеш так учинити.

— Можу. — Він глибоко зітхнув і додав, уже тихше: — Хтозна, може, мені й пощастить. — Каладін простяг руку і, зірвавши з наконечника списа прив’язані сфери, кинув їх у провалля — йому знадобиться рівніше освітлення. — Приготуйтеся.

— Прошу, — нестямно шепотіла Шаллан, — не кидай мене саму в цих проваллях.

Той косо всміхнувся.

— Невже вам так важко змиритися, що бодай в одній суперечці моє буде зверху?

— Так! — випалила дівчина. — Ні, я хотіла сказати… Буря забирай! Каладіне, він же тебе вб’є.

Капітан стиснув списа. Коли врахувати, як йому останнім часом велося, то на інший кінець він, може, й не заслужив.

— Перепросіть за мене в Адоліна — він мені насправді радше до вподоби. Княжич непогана людина. Не тільки як на світлоокого — просто… хороша людина. А я не віддавав йому належного.

— Каладіне…

— Шаллан, так треба.

— То візьми хоч оце, — промовила дівчина в нього за спиною й сягнула рукою над капітановим плечем.

— Що взяти?

— Оце, — повторила Шаллан.

І прикликала Сколкозбройця.

 

72. Егоїстичні мотиви

 

Підозрюю, що нині він не так особа, як сила — хоч ти й наполягаєш на протилежному. Але цю силу нейтралізує досягнута рівновага.  

 

Каладін витріщив очі на довгастий клинок, який металево поблискував і — щойно прикликаний — сочився краплинами конденсату, м’яко сяючи гранатовим кольором уздовж кількох ледь помітних ліній на лезі.

Шаллан мала Сколкозбройця.

Капітан озирнувся й, повертаючи голову, злегенька зачепив щокою його плаза. Жодних криків. Каладін застиг, а потім обережно здійняв пальця й торкнувся прохолодної криці.

І нічого — той крик, що залунав у голові, коли вони з Адоліном пліч-о-пліч билися на арені, не повторився. Це здавалося дуже поганим знаком: хай що означав той жахливий звук, а він таки мав щось спільне зі зв’язком, який сформувався між Каладіном і Сил.

— Як таке можливо? — спитав охоронець.

— Ет, байдуже.

— А як на мене, ні.

— Тепер не час! Послухай, забери в мене цю штуку — адже тримати її так дуже незручно. Бо якщо вона випадково впаде й залишить тебе без ноги, ти сам будеш винен.

Каладін вагався, вдивляючись у своє віддзеркалюване металом обличчя. І бачив трупи. Друзів із випаленими очима. Він відмовлявся від таких мечів щоразу, як йому пропонували взяти їх у руки.

Проте раніше це завжди бувало після бою чи бодай на тренувальному майданчику — не так, як цього разу. А до того ж цей клинок не зробить його Сколкозбройним, а просто послугує для захисту людського життя.

Ухваливши рішення, охоронець простяг п’ястка і схопив меча за руків’я. За ходом справи стало ясно принаймні одне: сумнівно, щоб Шаллан була Приборкувачка сплесків. Бо інакше вона мала б ненавидіти цю Зброю не менше, ніж він.

— Позичати свого Сколкозбройця іншим не годиться, — зауважив Каладін. — За традицією, це дозволено лише королю й великим князям.

— От і домовилися, — відказала дівчина. — Можеш наябедити потім Її Світлості Навані, що я страшенна безсоромниця і невігласка. А поки що залишімося живі та й по всьому, гаразд?

— Еге, — кинув той, здіймаючи Зброю. — Звучить просто чудово.

Каладін заледве знав, як давати їй раду: тренувальний-бо меч — не те саме, що й справжній. Але, на жаль, проти тварюки таких розмірів і з такою «бронею» спис був би майже безсилий.

— І ще одне… — докинула Шаллан. — Ти не міг би все-таки не ябедити на мене? Бо це я так пожартувала. Я взагалі не думаю, що мені належить володіти цим Сколкозбройцем…

— Мені усе одно ніхто не повірив би, — відказав Каладін. — То ви втікатимете, як домовилися, правда ж?

— Так. Але, якщо тобі не складно, нехай би цей монстр погнався за тобою ліворуч.

— У бік таборів? — насупився капітан. — А я збирався поманити його далі в провалля, щоб дати вам змогу…

— Я маю повернутися по свій портфель, — пояснила дівчина.

От божевільна.

— Шаллан, нам би відстояти наші життя. А портфель це дрібниця.

— Ні, аж ніяк не дрібниця, — заперечила та. — Він потрібен мені, бо інакше… Словом, там замальовки закономірностей у структурі Рівнин, без яких мені не допомогти Далінарові. Тож, будь ласка, зроби так, як я прошу.

— Гаразд. Якщо вдасться…

— От і добре. І… е-е… не загинь, будь ласка, гаразд?

Каладін зненацька усвідомив, що вона притислася до його спини й тримає. На шиї відчувався її теплий подих. Дівчина тремтіла, але в її голосі, здавалося, водночас бриніли як жах, так і захват від цієї пригоди.

— Я постараюся, — відказав він. — Приготуйтеся.

Шаллан кивнула й відпустила його.

Один.

Два.

Три.

Каладін зіскочив у провалля й, повернувши ліворуч, кинувся туди, де чатував прірводемон. «Буреклята дамочка!» Монстр причаївся в темноті. Ні, він і був тією темнотою — гігантською грізною тінню — довгою, немовби мурена, яка нависала над дном провалля, тримаючись кінцівками за стінки.

Почвара затрубила й кинулася вперед, шкребучи карапаксом об скельну породу. Міцно стискаючи Зброю, Каладін повалився на дно й підпірнув під чудовисько. Прірводемон угатив по ньому клішнями так, що провалля здригнулося, але капітан зостався неушкодженим і, шалено змахнувши мечем, висік риску на стінці поряд тварюки — але по монстру не влучив.

Прірводемон зігнувся й — згорнувшись клубком — розвернувся в проваллі. Такий маневр удався гадині куди спритніше, ніж хотілося б.

«Та як же мені вбити таку нечисть?» — подумав Каладін, задкуючи, а прірводемон опустився на дно провалля й пильно дивився на нього. Від ударів меча таке одоробало загине нескоро. Чи мають ці тварюки серце? Не яхонтосерце, а справжнє? Доведеться спробувати підпірнути під чудовисько ще раз.

Каладін так само задкував проваллям, намагаючись приманити монстра на себе й відволікти від Шаллан. Почвара підступала обережніше, ніж сподівався охоронець, але той із полегшенням зауважив, що дівчина вислизнула з їхнього укриття й кинулася проходом геть від тварюки.

— Ну ж бо, підходь! — гукнув Каладін, замахуючись на чудовисько Зброєю.

Те здибилось, але не нападало, а пильнувало за ним непомітними на затіненій морді очима. У прірві було тільки й світла, що з розколини аж ген угорі і кинутих на дно провалля сфер — які, щоправда, залишилися позаду страховиська.

А втім, меч Шаллан також приглушено світився — сяйво лилося з дивного подовжнього візерунка.