Донна Тартт - Щиголь

великих інтернет-компаній і хедж-фондів, мали будинки в екзотичних (принаймні для мене) місцях, на Антіґуа, в Мексиці та на Багамах, у Монте-Карло, в Жуан-ле-Пені та в Сінтрі, цікаві місцеві вина та коктейлі, які подавали на садових терасах, затінених пальмами та агавами, з білими парасолями, що лопотіли на вітрі біля басейнів, як вітрила. А між подорожами я ніби опинявся в проміжному стані, як у буддистів, — між життям і смертю, сном і дійсністю, літаючи в сірому реві, милуючись світлом крізь забризкані шибки, спускаючись до дощових хмар і дощів та вниз по ескалаторах до безлічі облич, які чекали на свій багаж, до моторошного потойбічного життя, у простір між землею і не-землею, світом і не-світом, яскраво начищеними підлогами і відлуннями від скляних дахів кафедральних соборів, до безликого світіння зал очікування, до масової ідентичності, частиною якої я не хотів бути й насправді я до неї не належу, хоч почуваюсь так, ніби помер, почуваюсь іншим, я і є інший, й існує певна заціпеніла втіха в поринанні в масову свідомість та виринання з неї, куняючи на шаблонних пластикових кріслах і блукаючи між блискучими рядами дьюті-фрі, і, звичайно, всі зустрічають тебе надзвичайно приязно, коли ти прилітаєш, криті тенісні корти, приватні пляжі, а після обов’язкової приватної екскурсії захоплене розглядання творів Боннара[229] й Вюйяра, легкий ланч біля басейну — чек на велику суму, таксі до готелю й відчуття того, що твій капітал значно зменшився.

Великий зсув. Я не знаю, як його пояснити. Від бажання до небажання, від небайдужості до байдужості.

Та й це ще далеко не все. Шок і аура. Речі стали для мене виразнішими і яскравішими, і я почуваю себе на межі чогось невимовного. Закодовані послання в журналах на борту літаків. Енергетичний щит. Турбота без компромісів. Електрика, кольори, яскравість. Усе вказує на щось інше. У Ніцці, лежачи на своєму ліжку в готельному номері кольору печива, з балконом на Англійську набережну, я дивився на хмари, які відбивалися на розсувних вікнах, і дивувався, як навіть мій смуток може перетворитися на щасливе відчуття, як килим, простелений від стіни до стіни, та меблі у фальшивому стилі бідермаєр[230] і лагідне мурмотіння французького диктора на «Canal Plus» здаються саме тим, чого потребуєш.

Я й забув би, але не можу. Цей звук гуде, як камертон. Він весь час тут, весь час зі мною.

Білий шум, безликий рев. Оглушливий гуркіт посадкових терміналів. Але навіть ці замкнені в собі місця насичені значенням, вони виблискують ним і гримлять. «Скай Молл». Портативні стереосистеми. Дзеркальні ряди «Драмбуї», «Танкерея» і «Шанелі № 5». Я дивлюся на відсторонені обличчя інших пасажирів, що тягнуть свої валізи, свої рюкзаки, човгають, поспішаючи до виходу, — і думаю про те, що сказав Гобі: краса змінює суть реальності. І я думаю також про набагато більш звичну для нас мудрість а саме: гонитва просто за красою — це пастка, пряма стежка до гіркоти й смутку, що красу треба поєднувати з чимось більш значущим.

Але що це таке? Чому я такий, яким я є? Чому мені подобається все погане і я байдужісінький до всього доброго? Або, якщо висловитись інакше, як я можу водночас бачити: все, що мені подобається і що я люблю, є ілюзією — і водночас знати: саме задля цього й варто жити?

Джерело великого смутку, яке я лише починаю розуміти: ми не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.

Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».

Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи? Може, Кітсі має рацію? Якщо твоє найглибше «я» співає й кличе тебе просто в полум’я, то чи не ліпше відвернутися? Заліпити вуха воском? Знехтувати всі заклики до ілюзорної слави, з якими твоє серце звертається до тебе? Звернути на той курс, який неодмінно приведе тебе до норми, нормованого робочого графіка й регулярних медичних оглядів, стабільних людських взаємин і сталого просування дорогою кар’єри, до «New York Times» і недільного пізнього сніданку, до всіх тих видів діяльності, які даватимуть тобі надію стати кращою людиною? Чи брати приклад із Бориса — кидатися головою вперед і зі сміхом у священне божевілля, що кличе тебе на ім’я?

Я говорю не про те, що бачать очі, а про те, що відчуває серце. Про велич у світі, але не про велич світу, про велич, якої світ не розуміє. Про перший спалах чистої інакшості, в присутності якої ти розквітаєш і розквітаєш.

Це індивідуальність, якої тобі не треба. Серце, проти якого ти нічого не вдієш.

Хоч мої заручини й не скасовано, принаймні офіційно, мені дали зрозуміти — надзвичайно делікатно, у витонченій манері Барбурів, — що ніхто не примушує мене ні до чого. І це чудово. Нічого не було сказано й не буде сказано. Коли мене запрошують на обід (а коли я в місті, то запрошують часто), це відбувається з приємною безпосередністю, легко й душевно, проте я не відчуваю ніяких претензій до себе; до мене ставляться як до члена родини (майже), який може приходити до них, коли йому захочеться; мені пощастило кілька разів вивести місіс Барбур на прогулянки, ми з надзвичайною приємністю пообідали в «П’єра» й відвідали кілька аукціонів; а Тодді, не будучи анітрохи нечемним, примудрився ніби випадково згадати ім’я дуже хорошого лікаря, без найменшого натяку, що він може знадобитися мені особисто.

[Щодо Піппи: хоч вона й узяла книжку про Оз, але залишила намисто разом із листом, який я розпечатував так нетерпляче, що розірвав конверт разом із його вмістом на дві половини. Суть листа — я прочитав його, коли став навколішки й стулив докупи — була такою: вона зустрілася зі мною