Донна Тартт - Щиголь

з великою втіхою, час, проведений зі мною в місті, означав для неї дуже багато, хіба хтось інший міг би вибрати для неї таке чудове намисто? Воно досконале, більш ніж досконале, але взяти його вона не може, воно надто коштовне для неї, вона просить у мене пробачення і — можливо, вона говорить не до ладу й за це перепрошує, але я не повинен думати, що вона мене не любить, вона любить мене, любить («Ти мене любиш?» — подумав я ошелешено й недовірливо). Але все це дуже складно, вона думає не тільки про себе, а й про мене, а ми разом пережили надто багато й у нас надто багато спільного. А що ми обоє тяжко поранені, і то в дуже ранньому віці, так тяжко, що, либонь, ніхто не спроможний цього зрозуміти, то чи не було б для нас дещо… ризиковано перебувати занадто близько одне до одного? Чи не варто подумати про самозбереження? Адже йдеться про двох людей, які перебувають під ризиком смерті, то чи не доведеться їм часто звертатись одне до одного по допомогу? Вона не може стверджувати, що зараз почувається зле, це не так, але ж усе може за мить змінитися в кожного з нас, хіба ні? І ти, і я можемо вмить провалитися в безодню, і хіба це не було б украй небезпечно? А що наші вади й слабкості такі схожі, то один, падаючи, може затягти за собою в прірву й другого. І хоч багато цього було написано між рядків, я зрозумів відразу і з чималим внутрішнім подивом, куди вона хилить. (Який же я йолоп, що не додумався до цього раніше, адже вона зазнала стількох поранень, їй роздробило ногу, зроблено стільки операцій; у неї змінився навіть голос, став чарівно розтягнутим, а як мило вона підтягує ніжку, її ушкоджена рука і її блідість, шарфи, светри й численний одяг, її сонлива усмішка; вона сама, її сонливе дитинство було злетом і загибеллю, тим льодяником із морфієм, за яким я ганявся стільки років.)

Але, як читач, певно, переконається (якщо цей твір узагалі матиме читача), думка про те, що вона потягне мене вниз, мене не лякає. І не те щоб мені хотілося потягти за собою ще когось — але хіба не можу я змінитися? Хіба не можу я стати опорою? Чом би й ні?]

[Ти можеш одержати будь-яку з тих дівчат, якщо захочеш, сказав Борис, сидячи зі мною на канапі у своїй мансарді в Антверпені й розгризаючи фісташки, коли ми з ним дивилися «Вбити Білла».

Ні, я не можу.

Чому не можеш? Я особисто обрав би Сніжинку. Але якщо ти хочеш ту другу, то чом би й ні?

Бо вона має хлопця.

Ну то й що? — запитав Борис.

Який із нею живе.

Ну то й що?

І тепер я сам так думаю. Ну то й що? Чом би мені не поїхати до Лондона. Ну то й що?

І це або найкатастрофічніше, або найрозумніше запитання, яке я ставив перед собою в житті.]

Дивно, але я пишу ці слова з надією, що їх коли-небудь прочитає Піппа — а вона, звичайно, їх не прочитає. Ніхто їх не прочитає з очевидних причин. Я пишу їх не з пам’яті: той порожній записник, який мені колись дав учитель англійської мови стільки років тому, став першим із цілої низки, започаткувавши невпорядковану звичку, яка опанувала мене в тринадцять років і, думаю, на все життя, почавшись із офіційних, але навдивовижу відвертих листів, адресованих моїй матері: довгих, занудних, тужливих за домівкою листів, які за своїм тоном були написані так, ніби мама жива й тривожно чекає новин від мене, листів, у яких я описував, де «перебуваю» (але ніколи не «мешкаю»), і розповідав про людей, у яких «перебував», листів, у яких я з усіма подробицями описував, що їв та пив, у що вдягався, які кінофільми дивився, розповідав, що робили й що казали Барбури та що робили й що казали батько і Ксандра, — ці епістоли (датовані й підписані, написані акуратним почерком, готові бути вирваними з блокнота й відісланими поштою) межувалися з жалібними вибухами «я ненавиджу всіх» і «краще б я помер» або місяцями, протягом яких у блокноті з’являлися хіба кілька нашкрябаних як курка лапою рядків, «удома в Б.», «три дні не ходив до школи, вже п’ятниця», «моє життя в хайку», «перебуваю в стані напівзомбі,Боже, ну ми вчора й набралися, я тупо відключився, ми грали в кості на випивку, а на обід їли кукурудзяні пластівці та м’ятні льодяники».

І навіть коли я повернувся до Нью-Йорка, я не перестав писати. «Чому в біса тут значно холодніше, ніж я пам’ятаю, і чому ця падлюча настільна лампа так мене засмучує?» Я описував задушливі звані обіди; я занотовував розмови й розповідав про свої сновидіння; я ретельно заносив у блокнот усе, чого навчав мене Гобі у своїй майстерні.

Червоне дерево вісімнадцятого століття підлаштовувати легше, ніж горіх, — що темніше дерево, то простіше обманути зір.

Коли зістарене штучно — поверхня надто гладенька!

1. Книжкові полиці стираються по нижній поверхні дощок, де пилюку протирають, а по верхній — ні.

2. На тих предметах, які замикаються, треба шукати подряпини та вм’ятини під замковим отвором, де дерево зачіпали ключі на зв’язці.

Серед цих нотаток і записів з аукціонів важливих виробів американського мистецтва (Лот 77 Фед. частково потмн. жирандоль дзеркало $7500) усе частіше й частіше з’являлися зловісні таблиці та підрахунки, які, я вважав, будуть незрозумілими для особи, в чиї руки мій записник потрапить випадково, — але насправді вони були цілком очевидними.

1—8 груд. 320,5 мг

9—15 груд. 202,5 мг

16—22 груд. 171,5 мг

23—30 груд. 420,5 мг

…наповнює ці повсякденні записи й витає над ними моя таємниця, видима тільки мені: вона розквітає в темряві й ніколи не згадується на ім’я.

Бо якщо наші таємниці характеризують нас, на противагу обличчю, яке ми показуємо світу, то картина була тією таємницею, що підіймала мене над поверхнею життя й допомагала мені зрозуміти, хто я такий. І вона тут, у моїх записах, на кожній сторінці, хоч її там і немає. Мрія і магія, магія і забуття. Єдина теорія поля. Таємниця над таємницею.

[Цей малюк, сказав Борис у машині, коли ми їхали до Антверпена. Ти розумієш, художник його бачив — він малював його не з голови, ти згоден? Це справжня крихітка, прикута до стіни. Якби я побачив його в