Джордж Мартін - Битва королів

півмилі звідси. Перед ними бігли собаки — ощирені сіро-коричневі звірюки з чималою домішкою вовчої крові. Привид, наїжачивши хутро, вискалив зуби.

— Тихо,— пробурмотів Джон.— Стій.

Над головою почувся шурхіт крил. Приземлившись на оголену породу, орел переможно заклекотів.

Мисливці наближалися сторожко, либонь, боячись стріл. Джон нарахував чотирнадцятеро, а з ними — восьмеро собак. Десь половина з них ховали обличчя за грубими дерев’яними або шкіряними шоломами. З обох флангів лучники вже припасовували стріли до тятив маленьких луків з дерева й рогу, але не спускали. Решта були озброєні списами й обушками. В одного була пощерблена кам’яна сокира. Захищали їх розрізнені деталі лат, які вони познімали з убитих розвідників чи награбували під час нальотів. Дикуни не добувають руди й не плавлять заліза, та й на північ від Стіни небагато ковалів і ще менше кузень.

Кворин витягнув меча. Історія про те, як він навчився рубатися лівою рукою, потому як позбувся половини правої долоні, вже стала легендою: подейкували, що зараз він управляється з клинком навіть краще, ніж перед тим. Джон пліч-о-пліч став зі здорованем-розвідником і висмикнув з піхов Довгопазура. Незважаючи на холод, очі йому щипало від поту.

За десять ярдів від печери мисливці зупинилися. Уперед виїхав ватажок верхи на тварині, більше схожій на гірського козла, ніж на коня, якщо судити з того, як упевнено вона дерлася нерівним схилом. Коли чоловік і скакун наблизилися, до Джона долинув брязкіт: на обох була кістяна збруя. Кості коров’ячі, овечі, цапині, кості турів і лосів, костомахи волохатих мамонтів... і людські кості також.

— Тарарах! — з крижаною люб’язністю вигукнув Кворин.

— Для ворон я — кістяний лорд.

Шолом вершника був зроблений з проваленого черепа велета, а по рукавах на дублену шкіру понашивали ведмежих пазурів.

— Щось я лорда тут не бачу,— пирхнув Кворин.— Тільки собаку, обвішаного курячими кістками, який тарахкає під час їзди.

Дикун засичав від люті, і його скакун став дибки. Чоловік і справді тарахкав, Джон це чув: кості нанизані були нещільно, тож від кожного руху гримотіли й гуркотали.

— Скоро тарахкатимуть твої кості, Піврукий. Я твою шкіру зварю, а з ребер зроблю кольчугу. З зубів твоїх руни вирізьблю, а з твого черепа вівсянку їстиму.

— Треба тобі мої кості — їдь ближче.

Але цього Тарараху, схоже, робити не хотілося. Чисельність його гурту давала невелику перевагу в обмеженому просторі скель, де зайняли позицію чорні брати: щоб викурити їх з печери, дикунам довелося б підходити по двоє. Однак позаду ватажка з’явилася вершниця — одна з войовничих жінок, яких прозивали списосуджєними.

— Нас десять і чотири до двох, ворони, і вісім собак проти вашого вовка,— гукнула вона.— Хоч бийтеся, хоч тікайте, а ви в нас у руках.

— Покажи їм,— звелів Тарарах.

Жінка застромила руку в заплямований кров’ю мішок і видобула звідти трофей. Ебен був голомозий як яйце, тож вона тримала голову за вухо.

— Загинув хоробро,— сказала жінка.

— Але загинув,— мовив Тарарах,— як і ви загинете.

Він витягнув бойовий топір і потрусив ним над головою. То була гарна криця, з лихим полиском на обосічному лезі: Ебен не належав до тих, хто занехаює зброю. Позаду ватажка уже з’юрмилася решта дикунів, обсипаючи розвідників кпинами. Кілька з них для глузування обрали Джона.

— Це твій вовчик, хлопче? — гукнув худорлявий парубок, дістаючи молотило з кам’яним бияком.— До заходу сонця він мені на шубу піде.

На тому боці шереги інша списосуджена розхристала пошарпане хутро, оголивши перед Джоном великі білі груди.

— Малюк хоче до мамці? Ходи посмокчи, хлопчику!

Гавкали собаки.

— Глузують, бо хочуть, щоб ми дурниць накоїли,— Кворин зупинив на Джоні довгий погляд.— Пам’ятай мій наказ.

— Час нам зігнати ворон з гніздечка,— гукнув Тарарах, перекрикуючи галас.— Обскубти їх!

— Ні! — зірвалося з Джонових вуст, поки лучники не спустили стріл.— Ми здаємося!

— Мене попереджали, що байстрюча кров — зрадлива,— холодно сказав позаду Кворин Піврукий.— Тепер бачу на власні очі. Біжи до своїх нових хазяїв, боягузе!

Спалахнувши, Джон спустився схилом до Тарараха, який сидів на коні. Поглянувши на нього крізь прорізи в шоломі, дикун мовив:

— Вільному народу боягузи не потрібні.

— Він не боягуз,— стягнув з голови овечий шолом один з лучників і труснув розкошланим рудим волоссям.— Це Вічнозимський Байстрюк, який урятував мені життя. Хай живе.

Джон зустрівся очима з Ігриттою, але йому забракло слів.

— Хай помре,— не вступався кістяний лорд.— Чорний ворон — підступний птах. Я йому не довіряю.

На скелі в них над головами орел, ляснувши крилами, розітнув повітря лютим клекотом.

— Птах тебе ненавидить, Джоне Сноу,— мовила Ігритга.— І недарма. До того як ти його вбив, він був людиною.

— Я не знав,— чесно сказав Джон, силкуючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав на перевалі.— Ти казала, Манс мене прийме.

— І прийме,— запевнила Ігритта.

— Манса тут немає,— мовив Тарарах.— Випусти йому кишки, Рагвіло.

Дебела списосуджена, примруживши очі, сказала:

— Якщо ворон хоче приєднатися до вільного народу, нехай покаже свою майстерність і доведе, що не бреше.

— Зроблю все, що скажете,— силувано вимовив Джон.

Тарарах зареготав, і його кістяний панцир гучно заторохтів.

— То вбий Піврукого, байстрюче.

— Куди йому,— зронив Кворин.— Тільки відступися, Сноу, і помреш!

І тут перед Джоном виник Кворинів меч, і Довгопазур сам стрибнув угору, блокуючи удар. Від зіткнення у Джона з руки мало не вилетів байстрючий клинок, а сам він хитнувся назад. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся». Джон обіруч стиснув меча і сам завдав удару, але здоровань-розвідник відбив його вбік з презирливою легкістю. Вони наскакували й відступали, вирували чорні плащі, юнацька прудкість боролася з дикою міццю Кворинових ліворуких ударів. Довгий меч Піврукого, здавалося, рубає водночас усюди, сиплючи зливу ударів то з одного боку, то з іншого, відтісняючи Джона та збиваючи з рівноваги. Він уже відчував, як німіє рука.

Навіть коли Привидові зуби зімкнулися на литці розвідника, Кворин примудрився втриматися на ногах. Та в той момент, як він здригнувся, він відкрився. І Джон устиг завдати удару і крутнутися. Розвідник уже відхилявся, і якусь мить здавалося, що Джонів меч не досяг мети. Й раптом на шиї здорованя проступила низка кривавих сліз, ясних як рубінове намисто, кров хлянула фонтаном, і Кворин Піврукий упав.

З Привидового писка скрапувала кров, але в байстрючого леза забруднився тільки кінчик — останні півдюйма. Джон відтягнув деривовка й опустився навколішки,