Джордж Мартін - Битва королів

— ...гострий,— зронив він, здіймаючи покалічені пальці. Але рука його впала, і він помер.

«Він знав,— тупо подумав Джон.— Він знав, чого вони від мене вимагатимуть». А тоді йому пригадалися Семвел Тарлі, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип з Жабою, які лишилися в Чорному замку. Він і їх усіх втратив, як втратив Брана, Рикона і Роба? Хто він тепер? Хто?

— Підведіть його.

Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався.

— Ім’я в тебе є?

За нього відповіла Ігритта.

— Його звати Джон Сноу. Він од крові Едарда Старка, з Вічнозиму.

— Хто б міг подумати? — розреготалася Рагвіла.— Кворина Піврукого зарубав лордійчуцький підтумок!

— Випусти йому кишки,— повторив Тарарах, який і досі сидів верхи. Орел підлетів до нього і, клекочучи, присів на його кістяний шолом.

— Він здався,— нагадала Ігритта.

— Ага, і брата зарубав,— мовив негарний коротун у побитому ржею залізному напівшоломі.

Тарарах, торохкаючи кістьми, під’їхав ближче.

— Це вовк зробив, а не він. От паскудство! Це я мав убити Піврукого.

— Та бачили ми, як ти радо кинувся його вбивати,— підкусила Рагвіла.

— Він — варг,— мовив кістяний лорд,— і ворон. Мені він не подобається.

— Може, він і варг,— сказала Ігритта,— але ж нас це ніколи не лякало.

Усі згідливо заґелґотали. В западинах пожовклого черепа-шолома зблиснули злобно очі, але Тарарах неохоче здався. «Це і справді вільний народ»,— подумав Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де й упав, збудувавши погребальне багаття з глиці, хворосту й обламаного гілля. Дерево ще було зелене, тож горіло слабко й диміло, здіймаючи в тверду блакить неба чорний султан. Потому Тарарах одібрав для себе трохи обгорілих костей, а решта кинули жереб, розігруючи розвідникову збрую. Ігритта виграла його плащ.

— Вертатимемося через Скімливий перевал? — запитав її Джон. Він не був певен, чи зможе знову видертися на ці вершини сам і чи витримає ще один перехід його гарон.

— Ні,— відповіла вона.— Позаду нічого немає,— вона кинула на нього сумний погляд.— Манс уже спустився до гирла Молочноводої і марширує до вашої Стіни.

Бран

Попіл падав, як м’який сірий сніг.

А він по сухій глиці та брунатному листі нечутно біг до узлісся, де розступалися сосни. За широкими полями виднілися велетенські людські скелі, непохитні у вирі полум’я. Віяв гарячий вітер, насичений духом крові й паленого м’яса,— такий міцний, що потекла слина.

Та якщо один запах притягував, інші відштовхували. Він понюхав дим, який приніс вітер. Люди, багато людей, і багато коней, і вогонь, вогонь, вогонь! Немає небезпечнішого запаху — навіть твердий холодних пах заліза не такий, навіть дух людських пазурів і панцирів. Від диму й попелу туманились очі, а в небі виднілася величезна крилата змія, яка з сичанням вивергала вогненну ріку. Він ощирив зуби, але змія вже зникла. Позаду стрімчаків високе полум’я пожирало зорі.

Всю ніч тріскотів вогонь, а одного разу так заревіло та гримнуло, що під лапами стрибнула земля. Брехали та скімлили собаки, іржали перелякані коні. Ніч тремтіла од виття: це вила людська зграя, скиглила від страху й дико кричала, реготала і верещала. Немає звіра, галасливішого за людину... Нашорошивши вуха, він дослухався, а його брат ричав на кожен почутий звук. Удвох вони нишпорили попід деревами, а сосновий вітер гнав по небу попіл та іскри. З часом полум’я почало спадати й нарешті згасло. Того ранку сонце зійшло сіре й димчасте.

Тільки тоді він вийшов з-під дерев, повільно перетнув поля. За ним майнув брат, якого приманював запах крові та смерті. Вони безшумно бігли через лігва, які збудували собі люди з дерева, трави та глини. Багато з них згоріло, багато завалилося, решта ж стояли, як і раніше. Та ніде не було ні знаку, ні запаху живих людей. Трупи обсіли ворони, які з круканням злітали в повітря, коли вони з братом наближалися. Розбігалися перед ними й дикі собаки.

Під велетенськими сірими стрімчаками шумно здихав кінь: силкувався звестися на зламану ногу й, падаючи, іржав. Брат обійшов його, а тоді вчепився зубами йому в горлянку; кінь тільки слабко хвицав ногами, закотивши очі. Коли ж і він хотів наблизитися до трупа, брат клацнув зубами та прищулив вуха, тож він стукнув його передньою лапою і вкусив за ногу. Довго вони борюкалися серед трави, землі, опалого листя й попелу поряд з мертвим конем, поки брат не перекотився на спину, здаючись, підібгавши хвоста. Він іще раз куснув брата за виставлену шию, тоді поїв сам, дозволив поїсти йому й облизав кров з його чорного хутра.

І тут його почала затягувати темрява — дім шепотань, де люди всі незрячі. Він відчував на собі його холодні пальці. В ніс увірвався його кам’яний запах. Він намагався опиратися. Він не любив темряви. Він-бо вовк. Мисливець, ловець і вбивця, їхнє з братами й сестрами місце — в лісовій гущавині, де можна вільно бігати попід зоряним небом. Сівши, він задер голову й завив. «Я не піду,— лементував він.— Я — вовк, я не піду». Але темрява все одно загусала, затуляючи очі, забиваючи ніс і затикаючи вуха, він більше не міг ні бачити, ні нюхати, ні чути, ні бігати; зникли сірі стрімчаки, зник мертвий кінь, зник і брат, і все стало чорне і непорушне, чорне і холодне, чорне і мертве, чорне...

— Бране,— покликав тихий як шепіт голос.— Бране, повертайся. Повертайся, Бране, мерщій. Бране...

Заплющивши трете око, Бран розплющив інші два — старі, сліпі. В темряві всі люди незрячі. Але його хтось обіймав. Він відчував на собі руки, відчував тепло тіла, яке тулилося до нього. Чув, як Годор співає тихенько собі під ніс: «Годор, годор, годор».

— Бране? — долинув Мірин голос.— Ти гак сіпався, так жахливо кричав! Що ти бачив?

— Вічнозим,— неслухняний язик, мов чужий, ледве обертався в роті. «Одного дня, повернувшись, я вже й заговорити не зможу».— Вічнозим. У вогні. Пахло кіньми, і крицею, і кров’ю. Всіх повбивали, Міро.

Він відчув на обличчі дотик її руки, яка відкинула назад волосся.

— Ти весь спітнів,— сказала Міра.— Пити хочеш?

— Хочу,— погодився він. Вона піднесла до вуст йому бурдюк, і Бран так жадібно почав ковтати, аж вода побігла з кутика рота. Повертаючись, він завжди відчував слабкість і спрагу.