Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Він пішов по кобзу, вилаявся на сонного Нарівняка, та чарочку все-таки перехилив для настрою. Дашкевичка стояла в сінях, притулившись чолом до одвірка. Він поставив кобзу в куток, заніс маму до кімнати, легко уклав на лежанку і вкрив ноги рядном. Вернувшись до сіней, узяв кобзу, та чогось передумав і пішов по скрипку.

— Я вам поспіваю, мамо.

Де ти синку, ходиш, що ти, синку, бродиш?

Довкола лиш скарги, що шкоду ти робиш.

Та й буду ходити, та й буду робити,

Було мене, мамко, у сім рік женити…

— Але це чужі слова, синку. Що тут твоє, крім голосу і скрипки?

— Матусечко, послухайте.

Ой якби я знала свою пригодочку,

Тебе оженила б ще у повиточку.

Дашкевичка кволо заламала руки, мовби ховала цвинтар. Кладовище десятьох діток, а цей удався, бо живучий.

Покинь мене, — затремтіла її рука в повітрі. — Іди! Я хочу помолитися… За тебе і за все…

Він допоміг їй влягтися. Мати вмирала. І просила співати.

Що там в полі за димове?

Косять сіно Романове.

За Романом турчин ходить.

Нош сестру й маму горжить.

Ой Романе, Романочку,

Продай сестру Єленочку

За коники воронії,

За сідельця золотії

Пішов Роман додомочку.

Схилив на стіл головочку…

Видумка, продиктована неврівноваженою душею поета, — напише один з дослідників життя Федьковича. Павіки й тебе не згадають, хоч досяг старості розуму в фальшивій фрейдівській порядності. De visu. Як очевидець, говорив документовано під не зогнилого ще Габсбурга і на товчку істини продав смисл, переполохано втікаючи з місця на місце. Шукав нетям для реабілітації. Поклоніться, є в Заліщиках могила. А поруч є інша могила і напис: "От Волги до Карпат прошел наш совместный путь. Спи спокойно, дорогая кисенька. Твой мышонок".

Такі наші роковані дороги. За все треба розплачуватись: за свою радість і чуже зло. Якщо купили за гріш скупця, не думайте, що перемога.

Путилівка шурхотіла об береги ламаною кригою, і той шурхіт здіймався виярками до високих смерек, а там розсипався тихим передзвоном. Над горою висів жовтавий місяць.

"Нарівняк не втримається в цій пустелі, — подумав Федькович. — Та й Емілія тут не прогостювала б більше тижня. Саме прогостювала, бо вона тільки й думала про забави та вишукане товариство".

Йому згадалося, яка вона була чарівна тоді, десятого листопада, на вечорі Шіллера! Як чудово співала. Він запідозрив, що вона так старається для Ернста Нойбауера. А той був величний, як Бог. Відкривши вечір, він на мить замислився і, мовби вирішивши, що доповідачі нічого путнього не скажуть, доброї півтори години промовляв сам.

Мій народ, сказав він, дав світові Баха, Генделя і Бетховена. Дав Лессінга, Гердера, Клопштока, Гете, Гельдерліна, Вінкельмана і Шіллера. Дав Канта, Фіхте, Гегеля… Шіллер — із плеяди геніїв. Ці люди народилися в порожнечі. Не було самосвідомості в німців, не було чіткого зв’язку з реальним світом, тривало державне безсилля, панували обмеженість, тупий раціоналізм, реакційно-демагогічний консерватизм, освіченим людям не вистачало демократичної гідності. У цей безповітряний простір люди, яких я назвав, змушені були імпортувати ідеї з інших країн, просвітлювати громадськість античним духом істини, духом краси і добра, помножуючи його на мудрість доби Відродження, вселяти сучасникам настрої національного об’єднання і реформацій, потребу штурмувати Бастилії. Їх переслідували, дехто з них став лицарем внутрішнього визволення, а великий Гете, який закликав: "Людина завжди мусить прагнути перерости саму себе і свою добу", — залишився до цього часу незбагненним фантазером. Згадайте Лессінга. Коли помер його син, він похилив голову і промовив: "Хіба це не доказ його розуму, що треба було його тягнути у цей світ залізними обценьками?" Ці дні ще не проминули для мого народу. Гете, володар універсального духу і розуму, поет і вчений-язичник, який ішов від усвідомлення до знання і дві душі відкрив у кожному з нас, — чи не він, зрештою, виорав для себе романтичну втечу в своє внутрішнє "я"? І дозволив прогнати Клейста за новаторство в театрі?.. Цей колосальний громадянин світу почав сповідувати відчай од німецької рутини, не підтримав групу "бурі і натиску". Ворог плиткої гармонії, а прихильник боротьби за гармонійну свободу в її діалектичному устремлінні, він тихо скаржився на письмі: "Я віддаюся життю лиш для того, щоб по-людськи страждати, плакати, насолоджуватися і радіти…" — бо в русі, мовляв, зневірився, нам потрібні Кромвелі, Робесп’єри і Марати, а тут нема навіть Байронового Каїна. Та знову ж таки не допоміг ославленому демократові Фіхте цей впливовий веймарський міністр. Назвіть мені хоча б один врятований квіт з нашого життя!.. З зали хтось гукнув, що є такий квіт. Нойбауер попросив назвати. "Кантів заклик "До вічного миру", — відповів той же голос. — Його почули всі народи світу". Нойбауер посвітлів і закрив долонями очі, мовби боявся, що заплаче. Так, провадив він далі. Так, друже. Від цього заклику схаменулися навіть обдурені брехуни з боюварів. Але інтермедія деспотії і перевтілень у самих німцях не припинилася. Далі свистять капральські палиці і шпіцрутени, в зміїні клубки сплітаються відьми, ніхто з моїх одноплемінців не підтримав той набат часу, все потопає в летаргії і тевтономанії, дарма що запрацювала перша залізниця між Нюрнбергом і Фюртом… І тільки Шіллер не кинув собі землі на домовину.

Шіллер був єдиною людиною, яку не стомили німецькі традиції насильства, обманів і демагогії. Мені написали, що до вінця наших жандармських дивовиж рветься якийсь Бісмарк. Кажуть, що це не барон фон Штейн, отже, барикади не з’являться. Тим часом про народження нових Шіллерів не повідомляють. А ви знаєте, що ніщо так не послаблює сили, як бездіяльність, і ніщо так не доруйновує людські сили, як безплідність. Тепер розсудіть: наша прахристиянська справедливість умерла на пласі. Ніхто не закликає: in tirannos[152] — то й гільйотини не треба. Довкола прислухаються до тупоту кірасирських чобіт і допевнюються, що це не Наполеон веде на нас завойовників, що це наші звитяжні захисники, отже, дозволено солодко подрімати, щоб, уставши, набити шницлями шлунки. Бути солдатом, платити податі, тримати язик за зубами — ось пароль нашого брата: ми продукт крові і землі, усе наше і не наше стане нашим. Створимо собі які-небудь товариства одного дня та й будемо попивати свіже пиво, за нас думають, про нас піклуються. Фіхте вимагав для всіх людей і народів справжнього царства права? Нісенітниця! Гегель придумав якусь логіку протиріч як передумову розвитку природи і людського суспільства… Теж якась фантастика. А Шіллера ми