Джордж Мартін - Битва королів

чули позаду в горах відлуння мисливського ріжка. Щоразу, здавалося, трохи ближче. З приходом ночі Піврукий звелів Ебену брати гаронів — свого та Зброєносцевого — й чимдуж скакати на схід, до Мормонта, тою дорогою, якою вони прийшли. Решта ж відтягнуть переслідування на себе. «Пошли Джона,— переконував Ебен.— Скаче він незгірш за мене».

«Джонові відведена інша роль».

«Він ще зовсім хлопчик».

«Ні,— сказав Кворин,— він — вояк Нічної варти».

Зі сходом місяця Ебен відділився від гурту. Скелезмій трішки провів його на схід, а тоді повернувся, щоб замести сліди, і втрьох вони вирушили на південний захід.

Потому дні й ночі злилися в одне. Спали просто в сідлах і зупинялися тільки для того, щоб нагодувати й напоїти гаронів, а тоді знов сідали верхи. І їхали, долаючи голе каміння, похмурі соснові бори й замети старого снігу, крижані гірські гребені й міленькі річки, що не мали і назв. Іноді Кворин або Скелезмій робили петлю в зворотному напрямі, щоб заплутати сліди, та все надаремно. За ними стежили. Щоранку й щовечора вони бачили, як ширяє між гірських піків орел — просто крапочка в безмежжі неба.

Вони саме дерлися на високий гребінь поміж двох гірських вершин, укритих сніговими шапками, коли ярдів за десять, не більше, угледіли біля лігва ощиреного тінь-кота. Звірюка була вихуділа та зголодніла, але від самого її вигляду Скелезмієва кобилиця запанікувала: ставши дибки, вона понесла, і не встиг розвідник її зупинити, як вона вже спіткнулася на крутому схилі та зламала ногу.

Того дня Привид добряче наївся, а Кворин наполіг, що треба підмішати у вівсянку трохи гаронової крові: це додасть їм сил. Від смаку такої бридкої каші Джона мало не вивернуло, але він примусив себе з’їсти. Кожен з розвідників нарізав собі з дюжину смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі, а решту вони лишили тінь-котам.

І мови не було про те, щоб їхати удвох на одному коні. Скелезмій запропонував залягти в засідці й заскочити переслідувачів зненацька. Мабуть, йому б таки вдалося забрати з собою в пекло кількох з них. Але Кворин відмовився. «Якщо хтось із Нічної варти і здатен пройти через Льодоікла сам-один, пішки, то це ти, брате. Ти можеш перейти через гору, яку коню доведеться об’їжджати. Рушай до Кулака. Перекажи Мормонту, що і як бачив Джон. Перекажи йому, що давні сили прокидаються: хай чекає на велетів, варгів, ба й на гірше. Перекажи йому, що дерева знову мають очі».

Нема в нього жодних шансів, подумав Джон, спостерігаючи, як за притрушеним снігом гребенем зникає Скелезмій — чорний жучок, який повзе збриженим білим безміром.

Затим кожна наступна ніч задавалася холоднішою й самотнішою за попередню. Привид не завжди тримався людей, але й далеко не відбігав. Навіть коли вони були не разом, Джон відчував його близькість. І радів цьому. Піврукий-бо був не надто товариський. Кворинова довга сива коса повільно гойдалася в такт крокам коня. Бувало, братчики кілька годин поспіль їхали, не промовивши ні слова,— чулося тільки неголосне шурхання кінських копит по камінню та скигління вітру, який безугавно продував вершини. Засинав Джон сном без сновидінь: йому не снилися ні вовки, ні брати — нічого. «У цій високості навіть сни не живуть»,— казав він собі...

— Гострий у тебе меч, Джоне Сноу? — запитав Кворин Піврукий, що сидів з того боку мінливого багаття.

— Це валірійська криця. Цього меча мені подарував Старий Ведмідь.

— Пам’ятаєш слова своєї обітниці?

— Так.

Ці слова навряд чи забудеш. Промовиш їх — і вже назад не забереш. Вони змінюють життя назавжди.

— То прокажи їх знову — разом зі мною.

— Як хочете.

Під догірним місяцем їхні голоси злилися в один; їх слухав Привид, а гори були їм за свідків.

— Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

Коли вони договорили, все затихло, чулося тільки слабеньке потріскування полум’я і далеке зітхання вітру. Джон розтискав і стискав обгорілі пальці, подумки чіпляючись за проказані слова, молячись до батькових богів, щоб дали йому сили, коли прийде його час, померти хоробро. Джон підозрював, що Кворинів кінь і дня ще не протягне.

На той час вогонь уже догоряв, і тепло розсіювалося.

— Багаття скоро згасне,— зронив Кворин,— та якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття.

Що на це міг сказати Джон? Він тільки кивнув.

— Може, ми і втечемо,— мовив розвідник.— А може, ні.

— Я смерті не боюся...— Якщо він і збрехав, то тільки наполовину.

— Все не так просто, Джоне.

— Про що ви? — не зрозумів він.

— Якщо нас схоплять, ти мусиш здатися.

— Здатися? — він недовірливо закліпав. Дикуни не брали в полон людей, яких обзивали воронами. Їх убивали, окрім як...— Вони лишають життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто до них приєднується, як Манс Рейдер.

— І ти.

— Ні,— похитав він головою.— Ніколи. Ні.

— Так. Я тобі наказую.

— Наказуєте? Але...

— Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя. Ти — вояк Нічної варти?

— Так, але...

— Немає ніяких «але», Джоне. Ти або вояк, або ні.

— Я — вояк,— виструнчився Джон.

— Тоді слухай мене. Якщо нас схоплять, ти перейдеш на їхній бік, як тобі колись пропонувала ота дикунка, яку ти полонив. Тобі можуть наказати пошматувати свій плащ на клапті, дати обітницю на батьковій могилі, проклясти своїх братів і лорда-командувача. Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Роби, як тобі скажуть... але в серці пам’ятай, хто ти і що ти. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба. І приглядайся.

— До чого? — запитав Джон.

— Якби ж знаття! — мовив Кворин. — Твій вовк знайшов у долині Молочноводої їхні розкопки. Чого вони шукають у такій похмурій глушині? Чи знайшли вже? Ось що ти повинен дізнатися, перш ніж повертатися до лорда Мормонта і своїх братів. Ось який обов’язок я покладаю на