Джордж Мартін - Битва королів

— Чарівно,— прохрипів Тиріон, відкидаючи дзеркало.

Нарешті він усе пригадав. Міст із кораблів, сер Мандон Мур, рука, меч перед обличчям... «Якби я не відсахнувся, мені б тим ударом півголови знесло». Джеймі завжди казав, що сер Мандон у королівській варті найнебезпечніший, бо в його мертвих порожніх очах не прочитаєш і натяку на його наміри. «Не слід було нікому з них довіряти». Він знав, що сер Мірин і сер Борос працюють на сестру, а пізніше — сер Озмунд, але дозволив собі вірити, що решта не розгубили ще залишків честі. «Серсі, певно, заплатила йому, щоб я не повернувся після бою. Бо як іще це пояснити? Не пам’ятаю, щоб я чимось образив сера Мандона». Тиріон помацав обличчя, торкаючись набряклої шкіри короткими тупими пальцями. «Ще один подаруночок від любої сестрички».

Мейстер став біля ліжка, як гуска, що зараз кинеться тікати.

— Мілорде, ось тут і ось тут, можливо, шрам лишиться...

— Можливо? — пирхнув Тиріон — і здригнувся від болю. Шрам лишиться точно. Та й ніс навряд чи найближчим часом відросте. Хоча на його обличчі й так не було на що дивитися.— Це мене... навчить... не гратися... з сокирою...— він натягнуто посміхнувся.— Де... ми? Що це... що це за місце?

Говорити було боляче, але Тиріон мовчав занадто довго.

— Ви у Мейгоровій тверджі, мілорде. Це покої над бальною залою королеви. Її світлість не хотіла вас далеко відпускати, щоб самій за вами наглядати.

«Хто б сумнівався».

— Поверніть мене,— звелів Тиріон,— у моє ліжко. У мої покої.

«Де я буду в оточенні своїх людей, зі своїм мейстром — якщо, звісно, знайду такого, якому можна довіряти».

— Ваші покої... мілорде, це неможливо. У колишніх ваших покоях тепер живе королівський правиця.

— Я — королівський правиця.

Говоріння виснажило його, а від почутого він заплутався.

Мейстер Балабар мав стражденний вигляд.

— Ні, мілорде, я... Вас поранили, ви були при смерті. Тож обов’язки перебрав ваш батько. Лорд Тайвін, він...

— Тут?!

— З дня битви. Це лорд Тайвін нас усіх урятував. Простолюд каже, то був дух короля Ренлі, але розумні знають краще. Це був ваш батько з лордом Тайрелом, з лицарем квітів і лордом Мізинчиком. Вони пройшли крізь попіл і вдарили узурпатора Станіса з тилу. То була видатна перемога, а потім лорд Тайвін заселився у Вежу правиці, щоб допомагати його світлості відновити порядок у королівстві, хвала богам.

— Хвала богам,— тупо повторив Тиріон. Його клятий батечко з клятим Мізинчиком і привидом Ренлі? — Мені потрібно...

«А що мені потрібно?» Він не міг попросити рожевого Балабара привести до нього Шей. Він міг би по неї послати, та кому довіритися? Вейрису? Брону? Серу Джейсліну?

— ...побачити мого зброєносця,— закінчив Тиріон.— Пода. Пейна.

«На мості з кораблів був Под, це хлопець урятував мені життя».

— Хлопця? Дивака?

— Дивака. Подрика... Пейна. Ідіть... покличте його.

— Як зволите, мілорде,— мейстер Балабар кивнув і поквапився геть. Тиріон, чекаючи, відчував, як полишають його сили. Цікаво, думав він, скільки ж він тут проспав? «Серсі була б не від того, щоб я заснув навіки, але від мене такої послужливості хай не чекає».

Подрик Пейн прослизнув у спальню боязко, як мишка.

— Мілорде? — підкрався він ближче до ліжка. Цікаво, подумав Тиріон, як може такий хоробрий у бою хлопчина так боятися лікарняної палати? — Я хотів лишитися біля вас, але мейстер відіслав мене геть.

— А ти відішли його. Слухай мене. Важко говорити. Мені потрібне сновійне вино. Вино, а не макове молочко. Іди до Френкена. До Френкена, а не до Балабара. Дивись, як він його робитиме. Принеси сюди.

Под кинув погляд на Тиріонове обличчя, але миттю відвів очі. «Ну, не можу його винити».

— Мені потрібна,— провадив Тиріон,— моя... варта. Брон. Де Брон?

— Його зробили лицарем.

Навіть хмуритися було боляче.

— Знайди його. Приведи сюди.

— Як скажете, мілорде. Брон.

Тиріон стиснув хлопця за зап’ясток.

— А сер Мандон?

Хлопчак здригнувся.

— Я н-не хотів його в-в-в...

— Він мертвий? Точно? Мертвий?

— Потонув,— шаркнув той ногами.

— Добре. Нічого не кажи. Про нього. Про мене. Нічого. Зовсім.

Заки зброєносець пішов, Тиріона полишили останні сили. Відкинувшись на подушку, він заплющив очі. Може, йому знов насниться Тиша. «Цікаво, як би їй тепер сподобалося моє обличчя»,— гірко подумав він.

Джон

Коли Кворин Піврукий звелів йому назбирати хмизу на багаття, Джон зрозумів, що кінець недалеко.

«Приємно буде знову відчути тепло, хай і ненадовго»,— сказав він собі, обрубуючи голе гілля зі стовбура всохлого дерева. Привид сидів, спостерігаючи за ним, мовчазний як завше. «Чи завиє він по мені, коли я помру, як вив Бранів вовк, коли той упав? — думав Джон.— Чи витиме Кошлай у Вічнозимі та Сіровій з Наймірією — хай де вони є?»

З-за однієї гори сходив місяць, а за другу сідало сонце, в той час як Джон викресав іскри, чиркаючи кремінним кресалом об кинджал, поки з багаття врешті не почала підніматися цівка диму. Коли перші язики полум’я, затріпотівши, лизнули шматочки кори та суху глицю, підійшов Кворин і зупинився над Джоном.

— Сором’язливе, як дівчина шлюбної ночі,— стиха мовив здоровань-розвідник,— і майже таке ж чарівне. Іноді людина й забуває, яке все-таке полум’я красиве.

Від такого чоловіка важко було очікувати розмов про дівчат і шлюбні ночі. Наскільки було відомо Джону, Кворин усеньке життя провів у Варті. «Чи закохувався він колись, чи одружувався?» Запитати Джон не міг. Натомість заходився роздмухувати вогонь. Щойно полум’я затріщало, він стягнув задубілі рукавиці, щоб зігріти руки, й зітхнув, подумавши, чи може таким приємним бути цілунок. Тепло потекло пальцями, як розтоплене масло.

Піврукий опустився на землю, схрестивши ноги біля вогнища, і світло затанцювало на його суворому обличчі. З п’ятірки розвідників, які зі Скімливого перевалу повернулися назад у сіро-синю пустелю Льодоіклів, лишилося тільки їх двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Зброєносець Долбридж зможе затримати дикунів на перевалі. Та коли зачувся ріжок, усі збагнули, що Зброєносець загинув. Незабаром вони запримітили орла, який ширяв у присмерку на великих сіро-синіх крилах, і Скелезмій дістав лук, але не встиг навіть натягнути його — птах уже відлетів за межі досяжності. Ебен, сплюнувши, похмуро вилаявся, поминаючи варгів і шкуромінів.

Того дня вони ще двічі помічали орла й