Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

мішок недопранок і недоходжені чобітки. Ви ж знаєте, що мала хлопця. Ніби чекала мене, він оженився, а тепер і я, і його бідолашна зраджені. Лишила мені мішок недопраночок, з яких дитина виросла. А скільки вкрала, не хочу говорити. Нехай стільки має. Я її знав ще маленькою, родичів мало пам’ятав, а в них родинне слабоумство. Вони з тридцяти років втрачають пам’ять і витворяють таке, що і на воловій шкурі не опишеш. А ще якась цукрова недуга, росте дика кість… Та армія перекосила мені життя і нема що кому казати, бо хто нині вміє визнати, що твоя правда?

— Так завжди було, дорогий приятелю.

— А звідки взялося десять заповідей Божих?

— З несправедливого життя людського.

— Так?!.

— Авжеж, голубе милий.

— Такий туск на серці, що думаю: поїду до свого поручика Федьковича, хоч виплачуся йому на плечі, як бувало в солдатах, коли доконувала туга за рідною стороною. Думаю: поплачу, а тоді поспіваємо десь між недеями, так і Великодні проминуть, однаково не виїдеш з плугом, та й взагалі — яка робота в свята? Зчинять в селі, що обусурманився в рекрутах, безбожником став, проливаючи чужу кров. Прошу подільських гостинців, пане поручику. Сестра пекла. І сало домашнє, свіже, сам вудив.

Федькович приніс із комірки келихи і накрив у кутку столик — за робочим столом він не дозволяв собі чаркуватись.

— Знаєш, що я попрошу тебе? — звернувся до Нарівняка. — Більше не називай мене поручиком. Клич просто Юром.

— Ой ні! — зніяковів колишній вістовий. — Ні, таточку рідний, дорогенький, я так не посмію.

— То клич таточком, тільки забудьмо ту прокляту службу.

Мляво-важкий, сутулий, плитконосий Нарівняк, незважаючи на велетенський зріст, здавався горбатим. Підсунувши до столика ослін, зачовгав по світлиці.

— Добре, таточку. Вас і в армії позаочі називали татом.

— Досить про армію, — Федькович, ніби гіпнотизуючи Нарівняка, якусь мить пильно дивився йому у вічі. — Я ніколи не був на Великій Україні. Вчора мені приснився широкий степовий розліт, я пішов між травами в пояс, і відкрився аж до обрію синій Дніпро. Якісь жінки споряджали човни, наспівними голосами говорили про своє безрадне борсання в злидоті, чогось тайкома позирали на мене, як на шпигуна, а поодаль групами стояли запорожці, біля них зброя в переметах, і мені набивалася гадка, що вони мертві, застигли, порубані татарами на вічному березі Дніпра, як статуї…

Нарівняк сидів на ослоні проти вікна, увібрав голову в плечі, ніби Федькович відкривав перед ним якийсь останній рай перед пеклом. Поет із жалем глянув на нього, наче й він став мертвою скульптурою.

— Кажіть, кажіть, — раптом похопився Нарівняк. — Боже, як ми любили вас слухати!

— А ти знову своєї…

— Але ж ви цим прихилили до себе не лиш мене. Де тепер ті хлопці?..

— Десь гинуть в полі ні за що ні про що. За цапову душу і престол.

— А пригадуєте наш похід в Семигород? Як ви передали мені коня, коли я натер ногу?

— Давай краще вип’ємо, Семене. Ми не одну пару підметок стоптали в тих походах…

— А як посік наших хлопців отой Гарі… бальді!

— Він воював за правду, а ми йшли як завойовники. Пий, дорогий приятелю, бо говорила небіжка до самої смерті. Тобі з дороги треба виспатись, вже ніч надворі… Гарібальді воював справедливо. А нас послав убивати кам’яний сатрап.

— Як ми тоді тужили за домом…

— За рідною землею і в небі скучно. Пий. "Він зовсім здитинів".

— За ваше здоров’ячко, дорогий наш тату!

Вразливий Федькович порвався було встати, та схаменувся, цокнувся з колишнім вістовим, бо зрозумів, що спогадів про службу в армії не минути, випив і наклав сала на окраєць. "Оце навчив! Тепер він кликатиме мене "наш тату" і я не позбудуся з-перед очей тих хлопців, що загинули в Італії. Правду кажуть, що не вжалієш батька в наймах".

Але Нарівняк, як дивне й недорікувате уособлення народу, вніс до хати дух тужливої мудрості і терплячої скарги народу, чого не відчув Федькович на вечірці із земляками. Ні, вони ніяково брали з тарілок колишньої попаді і не знали, на яку ступити з паном офіцером Гординським. Він так хотів, щоб вони розкулися, заспівали, сипонули сріблом-злотом своїх гуцульських "прихимерок", а вони поїли, випили, вдячно розпрощалися і пішли, лишивши йому на пам’ять спогад про Губріха і Августака. От повернення! Вранці — води, а ввечері — пити. Обновити хреста — на попові ряса. В середу пестила, а кобилу вкрала…

Він відчув, що п’яніє. А Нарівняк вже похилився на руку головою. Десь треба було покласти чоловіка. Він доволік його до ослонів за "трибуналом" — своїм робочим столом — і вкрив кожухом. "Тепер куди? На конюшню чи воловню? Якогось чортового зілля привіз, мабуть, ще прапрадід закопав під вишнею. П’яний трунок. Піду на свій місток над Путилівкою".

Нічка темна гори вкрила…

Та вже засріблювалися, затягувалися шпилі Горганів. Сонце мовби шукало опори на землі, висвічуючи верховини. Шумів ліс. Здавалося, квилять десь струни і ослаблим голосом промовляє сліпий кобзар на Говерлі. Федькович розвів багаття і, мружачи від диму очі, протягло зітхнув. Довкола таки було життя. Довкола кипів його незгаслий вулкан. Десь Емілія дотанцьовувала партію з пристаркуватим румунським королем. Десь Юлія Дияконович дохрипувала сон і питала вві сні:

"Де мій коханчик Юр?"

"Там", — відповідали гори.

"Утік?"

"Так".

"Побоявся Ганицького?" "Так".

"Попівське стерво, як і я".

"Сердешні, — гомоніли смереки. — Від долі не втечеш. Вашу долю виписали розпеченим залізом. У своїй одвічній сліпоті ви її не вмієте прочитати".

"А ти гарненька", — хтось торкнувся Юлиного підборіддя.

"Крилатий?"

"Роздягайся, чому ти спиш зодягнена?" І кого не візьми, у всіх паніка перед необхідністю зробити зусилля.

"Мене ніби вилупцювали, — каже Емілія, — і тепер мені хочеться до мами".

Ласа до випивок і бенкетів, удова Марошані любила свою доню любов’ю паразитки. Вона ладна була простелити її підстілкою під першого-ліпшого мужика за чарку вина і поцілунок у руку, тоді приставляла напівглухе вухо до стіни, за якою продала Емілію, і наслухала, чи скрипить ліжко. І відпускала хтиво губи, очі бралися поволокою, а на змертвілому, жовтому, як у мерця, обличчі виступала роса. Холодна роса як розталий сніг. Мозок удови Марошані працював тільки в одному напрямку: усе збудовано і будується на чорній ненависті, на чорній невдячності і на чорних заздрощах. Ця її Емілія — що цуценя. Коли забрати в людини людську гідність, можна посилати її на вбивство і на ешафот. Але пані Марошанка не прищеплювала доньці почуття гідності. У її свідомості чіпко вкарбувалися два принципи, про