Джон Роберт Фаулз - Маг

class="book">Пройнятий холодною люттю, я заходився пакувати манатки. Захопившись уявною суперечкою, в якій нещадно громив Кемп, я недбало зняв підвішений над каміном таріль. Він вислизнув із пальців, ударився об край газового пальника й упав на під.

Я втупився у дві рівні половинки, що розлетілися на боки. Опустився на коліна. Кусав губи, щоб не заридати. Стояв навколішки, тримав осколки. Навіть не пробував скласти їх докупи. Навіть не рушився, коли від сходів долинув звук кроків Кемп. Вона ввійшла, а я й далі клячав. Не знаю, що вона хотіла сказати. Змовчала, побачивши моє обличчя.

Я показав їй осколки. Ось моє життя, ось моє минуле й майбутнє. Ніхто не зможе стулити докупи те, що розбилося. Ані королівська кіннота, ані королівська рать…[284]

Кемп довго мовчала, споглядаючи недопаковану валізу, звалище книжок і паперів на столі. Самозакоханий гівнюк, розбитий горем різник клячить перед каміном.

— Сили небесні, — проказала вона. — У твоєму віці…

Отож я залишився жити в Кемп.

Розділ 78

Крихта надії, сама можливість якось існувати — цього цілком досить, щоб забезпечити прийдешність антигероя. Покинь цього героя, підказує наше двадцяте сторіччя, покинь там, де завжди перебуває людство, — на роздоріжжі, перед вічним вибором: або втратити все набуте, або наростити його на якусь дещицю. Дай героєві вижити, але не став дороговказів, не обіцяй винагороди. Ми ж бо всі чекаємо, самотні в оселях, де ніколи не дзвонить телефон. Ми всі поодинці дожидаємося, коли ж нарешті повернеться ця дівчина, ця істина, цей кристал людяности, ця дійсність, заблудла в хащах ілюзій. І насамкінець кажемо: «Оте повернення — облуда, нічого більш».

У лабіринті немає осердя. Кінець — це тільки крапка в реченні, цяхкання ножиць. Бенедикт нарешті поцілував Беатріче[285]. А що сталося за десять років? Що діялося в Ельсинорі[286], коли надійшла весна?

Отже, ще десять днів. А те, що трапиться в наступні роки, оточене мовчанням, закутане в таємницю.

Минуло десять днів, за які ні разу не озвався телефон.

Натомість 31 жовтня, перед днем Усіх святих, Кемп потягла мене на пообідню прогулянку. Ця вельми незвична річ насторожила б мене, якби день не видався таким розкішним, з небом із нетутешньої весни, блакитним, як пелюстка дельфінію, з брунатними, янтарними й жовтогарячими кронами дерев, з нерухомим, наче вві сні, повітрям.

Тим паче, що Кемп помаленьку ставала мені нянькою. Цей процес вимагав щедрої компенсації — потоку лихослів’я і грубощів, тож форма наших стосунків цілковито суперечила їх змісту та вмісту. І ми зіпсували б геть усе, якби спробували висловити цей зміст і вміст, якби припинили вдавати, що навіть не здогадуємося про нього. Дивно, але таке вдавання видавалося неодмінним і незамінним складником нашої взаємної прив’язаности. Не признаючись одне одному в обопільній симпатії, кожне з нас керувалося делікатністю — запорукою і доказом цієї прив’язаности. За останні десять днів я трохи збадьорився — завдяки чи то старанням Кемп, чи то наслідкам зустрічей із Джоджо, хоч і не янголицею, а однак волею випадку зісланою мені зі світу янголів. А може, я попросту відчув, що можу чекати довше, ніж досі гадав. Чи так, чи сяк, а в мені щось та й змінилося. Я й далі був мішенню, однак уже не тією, що раніше. У мені визрівала Кончісова правда, вистрелена багатьма кулями, особливо ж тією, що втілилась у Лілі. Я помалу вчився усміхатися, причому вкладати в усмішку те саме, що й Кончіс. Еге ж, можна переймати й приймати, та не прощати. Можна багато чого вирішувати, але сидіти склавши руки.

Ми подалися на північ — перетнули Юстон-роуд й рушили кільцевою вулицею Аутер-Серкл, поки дійшли до входу в Риджентс-парк. Кемп одяглась у чорні кльоші й засмальцьований старий светр. Згаслий недокурок у її роті застерігав свіже повітря, що недовго воно потраплятиме в легені.

У парку простягалися зелені моріжки. Тут роїлося від людей — закоханих, сімейних і самотніх. Ті гуляли з псами. Барви приємно пом’якшувала ледь помітна імла, як на приморських пейзажах Будена[287].

Ми проходжалися, із замилуванням споглядаючи качок. Натомість хокеїстів — із погордою.

— Ніку, хлопче мій, — сказала Кемп, — я б лигнула нашого, національного напою.

Ці слова теж мали б мене насторожити. Адже її патлаті однодумці п’ють тільки каву.

Отож ми зайшли до чайного