Джон Роберт Фаулз - Маг

Я заснув десь після шостої й кілька разів прокидався. Допіру об одинадцятій постановив стати віч-на-віч із білим днем. Зайшов до спальні. По Джоджо й слід прохолов. Я заглянув у кухню, що правила також ванною. На дзеркалі стояв набазґраний змилком напис: «Цьом-цьом-цьом. Бувай здоров. Джоджо». Вона вислизла з мого життя так само легко, як і вслизла. На кухонному столі лежала помпа.

Знизу долинало торохтіння швейних машинок, жіночі голоси й занудна мелодійка з радіоприймача. А я був один на весь поверх.

Чекання. Вічне чекання.

Спершись на стару дерев’яну сушарку, я запивав відсиріле печиво розчинною кавою. Як завжди, забув купити хліба. Я втупився в порожню пачку з-під вівсяних пластівців. На ній зображено до нудоти щасливу «середньостатистичну» сімеєчку за сніданком. Жвавий засмаглий татусь, приваблива молоденька мамця, синочок і донечка — рай земний. Подумки я сплюнув. Утім, мабуть-таки, криється якась життєва правда, якийсь потяг до порядку та гармонії за цим боягузливо-підленьким старанням бути як усі, за егоїстичним прагненням, щоб хтось прав тобі білизну й пришивав ґудзики, варив щось їстівне, задовольняв твою похіть і забезпечував тяглість твого роду.

Я зготував ще одну чашку кави й спом’янув лихим словом Алісон, оту кляту сучку. З якого це дива я мушу її дожидатися? І то де — в Лондоні! Таж тут на одиницю площі припадає більше легких на підмову дівчат, ніж у будь-якому іншому європейському місті. Сюди ж цілими зграями злітаються непосидливі красунечки, аби їх хапали й роздягали, аби вранці доводилося прокидатися в ліжку якогось незнайомця…

А тут ще й Джоджо — остання з черги людина на світі, яку я хотів би скривдити. Та це все одно, що кόпнути голодного безпритульного пса по випнутих сухих ребрах.

Мене раптово залила хвиля огиди до самого себе й образи на весь світ. Я завжди стояв скелею проти всіляких впливів, умовлянь та навіювань. А тепер розм’як і розплився. До свободи мені ген далеко, далі, ніж будь-коли.

Трохи додала мені духу думка — розпочати б нове життя без Алісон, пуститися в незнане… Самотнім, зате вільним. То було б навіть по-шляхетному, бо ж хоч що роблю, а виходить на одне — завдаю болю. Може б, так вирушити до Америки? До Південної Америки…

Свобода полягає в тому, щоб зробити остаточний вибір і згідно з ним рішуче діяти. Так було в Оксфорді, коли вільна воля й непогамований інстинкт запускали мене повз усі перепони в нове середовище. Треба заризикувати. Мушу вирватися з цієї почекальні.

Я походжав по кімнатах. Вони ніяк не могли надихнути на щось рішуче. Над каміном висів китайський таріль. Знову родина, лад і обов’язок. В’язниця. А на просторах сіре небо пливе під напором вітру й проливається дощем. Обвівши оком Шарлотт-стрит, я вирішив випровадитися звідси, і то негайно, зараз же. Аби довести собі, що я ще здатен рухатися й змагатися, що я вільний.

Я зійшов до Кемп. Вона холодно вислухала цю новину від мене. Либонь, знала, що сталося між мною і Джоджо. Дуже вже помітно в очах Кемп зблисло презирство, коли вона відмахнулася від моїх виправдань. Мовляв, хочу винайняти будиночок за містом і писати там книжку.

— А Джоджо з собою візьмеш?

— Ні. Ми вирішили розійтися.

— Це ти вирішив.

Атож, Кемп усе знає.

— Гаразд. Хай буде, що я.

— Я наперед знала, що тобі набридне моя собача буда.

— Не мели дурниць.

— Бозна-чому ти підчепив цю нещасну мавпочку, а коли вона вклепалася в тебе по вуха, поводишся воістину по-джентльменськи. Проганяєш її на всі чотири вітри.

— Послухай…

— Не заговорюй мені зубів, хлопче. — Вона сиділа переді мною, незворушна й невблаганна. — Вимітайся звідси. Втікай додому.

— Господи, та в мене ні кола ні двора.

— Є в тебе кілок. Є й двір. Його звуть буржуазією.

— Дай спокій з тими дурницями.

— Я вже сто разів таке бачила. Паничик раптом утямив, що ми теж люди. І з прикрої несподіванки напудив у штани, — сказала вона і зневажливо, зверхньо докинула: — Не твоя вина. Ти жертва діалектичних процесів.

— А ти нестерпна стара…

— Йди до сраки!

Кемп відвернулася, ніби їй наплювати. Ніби весь світ, як ось ця «студія», — суцільний розгардіяш, просяклий невдачами та провалами, і в ньому нема як панькатися зі мною, бо всі сили витрачаються на виживання. Геть скисла, матінка Кураж[283] підійшла до мольберта й стала марудити з фарбами та пензлями.

Я вийшов. Не встиг вибратися на другий поверх — вона стала на порозі й гаркнула мені навздогін:

— Послухай-но, самозакоханий гівнюку! — Я обернувся. — Знаєш, що тепер буде з тою нещасною дитиною? Піде на панель! А чи знаєш, хто в цьому винен? — Її вказівний палець, як дуло пістолета, вицілив у мене звинувачення. — Не хто, як святий Ніколас Ерфе, есквайр.

Останнє слово прозвучало так, що видалося найбруднішою лайкою. Ошпаривши мене оком, Кемп крутнулась, ступила крок у майстерню й торохнула дверима за собою. Еге ж бо, нікуди не дінешся. Як не схрумає тебе Сцілла — себто Лілі де Сейтас, то глитне Харібда — себто Кемп.