Джордж Мартін - Чвара королів

жодної помічі не чекала. Тому рушила срібною повз кілька верст їхніх пришибів, доків та комор — аж до дальнього кінця схожої на підкову гавані, де дозволялося ставати кораблям з Літніх островів, Вестеросу та Дев’яти Вільних Міст. Тут вона злізла з сідла коло гральної ями, де василіск роздирав на шматки великого рудого собаку в колі галасливих жеглярів.

— Агго, Джохого, стережіть коней. А ми з паном Джорагом побалакаємо з корабельниками.

— Як накажете, халісі. Ми ще й вас здалеку постережемо.

Було приємно знову почути, як люди розмовляють валірійською, а подекуди й посполитою. Про це думала Дані, наближаючись до першого корабля. Жеглярі, пришибні слуги, купці — всі давали їй дорогу, не знаючи, що думати про струнку юну дівчину з волоссям зі срібла та золота, вдягнену по-дотракійському і з вестероським лицарем при боці. Незважаючи на спекотний день, пан Джораг мав на собі вапенрока зеленої вовни з чорним ведмедем Мормонтів на грудях, а під ним — сталеву кольчугу.

Втім, ані її краса, ані його грізна постать не допомогли їм домовитися з людьми, чиїх кораблів вони так нагально потребували.

— Перевезти сотню дотракійців з конями, вас із оцим лицарем, а на додачу трьох драконів?! — перепитав керманич великого коча «Ревний друг», пирхнув, зареготав і пішов геть.

Лисенієць на «Трубному гласі» почув, що перед ним Даянерис Буреродна, королева Семицарства, зробив кам’яну мармизу і відповів:

— Вітаю. А я — князь Тайвин Ланістер, оце щойно висрав собі горщик золота.

Шафар на мирійській галері «Шовковий дух» відповів, що дракони на морі надто небезпечні, бо дихнуть випадково полум’ям, і всі линви з вітрилами, вважай, мов язиком злизало. Власник «Черева князя Фаро» зважувався узяти драконів, але відмовлявся брати дотракійців.

— На моє «Черево» ніколи не ступить нога безбожного дикуна. Ніколи!

Двоє братів, що капітанили на кораблях-близнюках «Живе срібло» та «Хортиця», спершу виявили розуміння і навіть запросили до каюти на кухоль червоного вертоградського. Слухаючи їхню чемну розмову, Дані навіть почала плекати сподівання, але зрештою брати загилили таку ціну, яку вона й не мріяла заплатити, ба навіть сумнівалася, чи заплатить її Цзаро. «Петто-Гостродуп» та «Чорноока діва» були замалі, «Шибайголова» вирушав до Нефритового моря, а «Магістрат Маноло», здавалося, потоне просто коло берега.

Поки вони долали шлях до наступного пришибу, пан Джораг обережно поклав їй долоню на поперек.

— Ваша милосте, за вами стежать. Ні, не поспішайте.

Лицар обережно спрямував її до ятки мідного товару.

— Осьде мистецька робота, моя королево! — гучно проголосив він, піднімаючи велику тацю. — Бачите, як сяє на сонці?

Мідь було вилощено до яскравого блиску. Дані бачила у ній своє обличчя… а коли пан Джораг повернув тацю трохи направо, то побачила і все позаду себе.

— Там якийсь темний товстун і старий з палицею. Котрого ви маєте на увазі?

— Обох, — відповів пан Джораг. — Вони йдуть за нами, відколи ми пішли з «Живого срібла».

Рясиці на міді чудернацько розтягували та викривлювали незнайомців. Один здавався високим та кощавим, а інший — неймовірно широким та кремезним.

— Чудова мідь, вельможна пані! — вигукнув крамар. — Яскрава, наче сонце! Матері Драконів віддам за якихось тридцять гонорів.

Таця на вигляд коштувала десь із три.

— Де моя варта? — голосно й вимогливо спитала Дані. — Цей чоловік намагається мене пограбувати!

Але для Джорага вона стишила голос і заговорила посполитою мовою.

— Може, вони не бажають мені зла. Чоловіки дивляться на жінок від початку часів. Що в цьому поганого?

Тим часом крамар на їхнє перешіптування не зважав.

— Тридцять? Хіба я сказав тридцять? Дурна моя голова, перепрошую ласкаву панну! Ціна таці — двадцять гонорів.

— Уся мідь цієї ятки не варта двадцяти гонорів, — відрізала Дані, поки роздивлялася віддзеркалення. Старий скидався на вестеросця, а брунатний важив, мабуть, пудів з вісім. «Узурпатор давав князівський титул тому, хто мене вб’є. А ці двоє далеченько заїхали від своїх домівок. Чи може, вони прислані ворожбитами, щоб застукати мене зненацька?»

— Десять, халісі, за ваше чарівне личко. Дивіться у нього, як у люстерко. Тільки така чудова мідь варта віддзеркалювати таку красу.

— Вона варта хіба що помиї виносити. Якби ви її викинули, я б, може, підібрала, якби мала настрій нахилитися. Але платити гроші? — Дані пхнула йому тацю до рук. — Мабуть, вам до носа заповзли черви та з’їли весь розум.

— Вісім гонорів! — скрикнув крамар. — Мої дружини битимуть мене і кликатимуть дурнем, та я безпомічна дитина у ваших руках. Годі вам, давайте вісім — сама тільки мідь для такої таці коштує більше!

— На дідька мені здалася блякла мідь, коли Цзаро Чжуан Даксос годує мене на золоті?

Обертаючись, щоб піти, Дані ковзнула поглядом по незнайомцях. Брунатний чоловік був майже такий широкий, як його показала таця, мав лису блискучу голову та гладкі щоки євнуха. За жовтим шовковим поясом, плямистим від поту, стирчав довгий кривий арах. Вище пояса євнух був голий, не рахуючи недоладно малої шкіряної жилетки, набитої залізними нютами. Старі шрами, білі проти горіхово-брунатної шкіри, змережили його руки, завтовшки з добре дерево, величезні груди та дебеле черево.

Другий мав на собі дорожнього кобеняка з нефарбованої вовни. Каптура він відкинув на плечі, на які спадало його довге біле волосся. Низ обличчя ховався у шовковистій білій бороді. Старий спирався на міцну ковіньку заввишки з себе. «Тільки дурень стане так витріщатися, якщо замислив щось недобре.» І все ж вона завважила за доцільне повернутися до Джохого та Агго.

— Старий навіть не має при собі меча, — мовила Дані до Джорага посполитою мовою, ведучи його за собою. Крамар застрибав слідом:

— П’ять гонорів, віддаю за п’ять гонорів! Ця річ просто як для вас роблена!

Пан Джораг зазначив:

— Добра ковінька з твердого дерева розколе череп незгірш буздугана.

— Чотири! Я ж знаю, що ви її хочете! — Крамар підтюпцем біг попереду і витанцьовував, тицяючи мідну тацю їм в обличчя.

— Вони йдуть слідом?

— Ану підніми оце трохи вище, — наказав лицар крамареві. — Так, старий прикидається, що дивиться глеки та горщики в гончаря на ятці, але бурий з вас очей не зводить.

— Два гонори! Два! Лише два! — Крамар важко дихав; бігти спиною вперед йому, вочевидь, було нелегко.

— Віддайте йому ті гроші, бо він себе занапастить, — мовила Дані панові Джорагу, питаючи себе, що вона робитиме