Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

їм затягти мене до слабкостей і гріхів, протистояти яким у мене не вистачало сили. Я сподіваюся, що цей джентльмен зрозуміє пересторогу, сер, і не прогнівається на мою сміливість. Я говорю заради його користі. Я усвідомлюю свої власні колишні помилки. Я сподіваюся, що він також спокутує всі гріхи і злочини, в яких він брав участь.

Я помітив, що багато з присутніх прикрили очі руками, немов у церкві.

— Це робить вам честь, двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах. — Цього я й міг чекати від вас. Чи маєте ви ще щось сказати?

— Сер, — відповів містер Літтімер, трохи підіймаючи брови, але не розплющуючи очей, — була одна молода жінка, яка ступила на шлях розпусти; я намагався врятувати її, але мені не пощастило. Я прошу цього джентльмена, якщо він може, сповістити цю молоду жінку від мого імені, що я прощаю їй її погане поводження зі мною і закликаю її до спокути. Чи не буде він такий ласкавий передати це?

— Я не маю жодного сумніву, двадцять восьмий, — відповів джентльмен в окулярах, — що джентльмен, якого стосується ваша мова, подібно до всіх нас, глибоко відчуває справедливість ваших слів. Ми не будемо більше затримувати вас.

— Дякую вам, сер, — сказав містер Літтімер. — Джентльмени, я бажаю вам усім доброго дня і сподіваюся, що ви й сім'ї ваші також побачать свої гріхи і спокутують їх.

По цій мові номер двадцять восьмий залишив нас, обмінявшись з Урією таким поглядом, з якого можна було зробити висновок, що вони вже знайшли зручний спосіб спілкування. Коли двері за ним зачинилися, присутні заговорили, що номер двадцять восьмий — найреспектабельніша людина і чудовий зразок в'язня.

— Ну, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль, виходячи знову на аван­сцену з протеже. — Чи не можемо ми щось зробити для вас? Висловіть своє бажання.

— Я смиренно попросив би, сер, — відповів Урія, підвівши своє підле обличчя, — дозволу знову написати моїй матері.

— Це вам, безперечно, буде дозволено, — сказав містер Крікль.

— Дякую вам, сер. Я боюсь за матір. Мені здається, що вона не зовсім здорова.

Хтось необережно спитав, на що вона хвора. Але інші джентльмени, обурені такою нечемністю, зашепотіли:

— Тихіше!

— Вона хвора духом, — відповів Урія, скрививши шию в той бік, звідки почувся голос. — Я хотів би, щоб матуся моя домоглася такого стану духу, в якому перебуваю я. Ніколи не домігся б я цього стану, якби мене не привели сюди. Я хотів би, щоб і матуся була тут. Для кожного було б краще, якби його заарештували і привели сюди.

Цей висновок надзвичайно сподобався присутнім. Він, очевидно, задовольнив їх більше, ніж усе попереднє.

— Перш ніж я прийшов сюди, — вів далі Урія, глянувши на нас так, ніби хотів знищити все довколишнє, коли б міг, — я заплутався в помилках, але тепер я усвідомив їх. За цими мурами безліч гріхів. Матуся моя також має свою частку гріхів. Повсюди, за винятком цього притулку, все — гріх.

— Ви тепер цілком змінилися? — спитав містер Крікль.

— О, так, звичайно, сер! — сказав цей розкаяний грішник, що подавав такі блискучі надії.

— Ви не звернули б з благочестивого шляху, якби вийшли на волю? — спитав ще хтось.

— О, безперечно, ні, сер!

— Гаразд! — сказав містер Крікль. — Це дуже втішно. Ви зверталися до містера Копперфілда, двадцять сьомий. Чи хочете ви ще щось сказати йому?

— Ви знали мене набагато раніше, ніж я потрапив сюди і змінився, містере Копперфілд, — сказав Урія, глянувши на мене; і навіть на його обличчі я ніколи не бачив більш бридкого виразу. — Ви знали мене, коли, незважаючи на свої помилки, я був смиренним серед гордих і лагідним серед гнівних... Ви самі були розгнівані на мене, містере Копперфілд... Одного разу ви вдарили мене в обличчя, ви знаєте.

Загальне співчуття. Кілька обурених поглядів.

— Але я прощаю вам, містере Копперфілд, — сказав Урія, своїм всепрощенням блюзнірськи і жахливо порівнюючи себе… я й не наважуюсь написати, з ким. — Я прощаю всім. Не пасувало б мені тепер плекати якусь ненависть. Я щиро прощаю вам і сподіваюся, що ви надалі приборкаєте свої пристрасті. Сподіваюся, що містер В. спокутує, що спокутують міс В. і вся ця грішна орда. Тяжке випробування спіткало вас, і сподіваюся, що воно буде вам корисним, але ще краще було б, якби ви потрапили сюди. Для містера В. краще потрапити сюди, і для міс В. також. Найкраще бажання, яке я можу висловити вам, містере Копперфілд, і всім вам, джентльмени, це щоб ви всі були заарештовані і приведені сюди. Коли я думаю про свої колишні помилки і про моє теперішнє становище, то я певний, що це було б найкращим для вас усіх. Мені шкода всіх, хто ще не приведений сюди.

Він прослизнув назад до своєї камери, супроводжуваний хвалебним хором; і ми з Тредльсом відчули велике полегшення, коли двері замкнулися за ним.

У цьому каятті була така характерна риса, що я мало не спитав, за що взагалі потрапили ці люди сюди. Але, очевидно, про це вони визнавали за краще не говорити. Я звернувся до одного з двох наглядачів, які, судячи з їхніх облич, досить добре розуміли, чого була варта вся ця комедія.

— Чи знаєте ви, — спитав я, коли ми йшли коридором, — у якій мерзенності полягала остання «помилка» номера двадцять сьомого?

Наглядач відповів, що то була історія з банком.

— Він хотів обдурити англійський банк?

— Так, сер. Обман, фальшування і шахрайство. Були там замішані й інші люди. Він підбурив інших. То була детально продумана змова на велику суму. Вирок — заслання на все життя. Двадцять сьомий був найхитрішою пташкою в усій зграї та мало не викрутився, але йому це не вдалося. Банк ледве спромігся насипати йому солі на хвіст.

— А чи відомий вам злочин двадцять восьмого?

— Двадцять восьмий, — відповів мій співрозмовник, говорячи пошепки і озираючись, щоб Крікль та інші джентльмени не почули незаконного осуду невинних жертв, — двадцять восьмий, також засуджений на заслання, поступив на службу і пограбував свого молодого хазяїна на двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів грішми і коштовними речами вночі перед від'їздом за кордон. Я особливо добре пам'ятаю цю справу, бо його спіймала карлиця.

— Хто?

— Маленька жінка. Забув, як її звати.

— Може, Маучер?

— Саме вона. Він уже був сховався від переслідування і готувався втекти до Америки в білявій перуці і наліплених бакенбардах, змінивши пику так, що ви зроду не впізнали б його. Але ця маленька жінка була тоді в Соутгемптоні, зустріла його на вулиці, миттю впізнала своїм гострим оком, кинулася йому під ноги, щоб звалити, і вчепилася в нього, наче люта смерть.

— Браво, міс Маучер! — скрикнув я.

— Ви це неодмінно сказали б, коли б побачили, як вона стояла на стільці у ложі свідків на процесі, — вів далі мій новий приятель. — Він подряпав їй усе обличчя і топтав її ногами, звірюка, коли вона вчепилася в нього; але вона його не відпускала, аж доки не