Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

час, і ми, насамперед, вирушили до великої кухні, де слуги з точністю годинникового механізму відмірювали і окремо розподіляли порції, що їх належало віднести кожному в'язневі до його камери. Я пошепки зауважив Тредльсові, що мене дивує, як це нікого не бентежить разючий контраст цих ситних і добірних страв з обідами не те що жебраків, але солдатів, матросів, чорноробів, безлічі чесних працьовитих людей, що з них навіть одному з п'ятисот навряд чи будь-коли пощастить так добре пообідати. Але я довідався, що «система» вимагає високого рівня життя і, якщо коротко, щоб раз та назавжди покінчити з цією системою, я дізнався, що в цьому питанні, як і в будь-якому іншому, «система» знищує всі сумніви і впорядковує всі розбіжності. Ніхто, здавалось, і гадки не мав, що крім цієї системи можна було б взяти до уваги ще деякі інші системи.

Проходячи блискучими коридорами, я спитав у містера Крікля і його друзів, що, власне, вважають головною перевагою цієї універсальної системи. Мені пояснили, що вона полягає в цілковитій ізоляції в'язнів, аби ніхто з них не знав про існування іншого, і в доведенні в'язнів до того здорового стану духу, наслідком якого буде щире каяття.

Ми пішли відвідувати людей в їхніх камерах, проходили коридорами, куди їх викликали, і дізнались, як вони ходять молитися та інше, що нам розповідали, і мені закралася думка, що вони мали б досить багато знати один про одного і мають цілком задовільну систему сполучення. У той час, коли я пишу ці рядки, мої підозри, здається, вже доведені, але було б занадто явною недоброзичливістю до системи, коли б я наважився натякнути тоді на такий сумнів, і тому я звернув усі свої зусилля на розшуки каяття.

Тут мною також оволоділи справедливі побоювання. У способах каяття я знайшов таку ж загальну форму, як і в покроях жилетів і фраків у вітринах кравців. Я чув безліч сповідей, які суттєво дуже мало різнились одна від одної і, що здалося мені надто підозрілим, вони мало відрізнялися навіть у словах. Я бачив безліч лисиць, які зрікалися цілих виноградних плантацій, але жодної такої, що я повірив би в її зречення хоча б однієї лози. Більше того, я побачив, що ті в'язні, які найенергійніше сповідалися, привертали до себе найбільшу зацікавленість; їхня химерність, марнославство, азарт і схильність до обману (що в багатьох з них була безмірною, як показували їхні історії) заохочували їх до сповідань, і всі були задоволені.

Блукаючи по коридорах і камерах, я кілька разів чув про двадцять сьомий номер, який був улюбленцем тюремників і зразком для в'язнів; тому я вирішив відкласти свій висновок про заклад, доки не побачу двадцять сьомого. Номер двадцять восьмий, як мені сказали, також дуже блискуча зірка, і все його нещастя полягає в тому, що його сяйво трохи затьмарюється променистим блиском номера двадцять сьомого. Я так багато чого наслухався про номер двадцять сьомий, про його побожні промови і про його дивовижні листи до матері, яку він також намагався навернути на шлях істини, що я не міг дочекатися хвилини, коли побачу його.

Мені довелося досить довго тамувати свою нетерплячість, бо номер двадцять сьомий зберігали для кінцевого ефекту. Але, нарешті, ми підійшли до дверей його камери; і містер Крікль, зазирнувши у «віконечко», сповістив нас, що номер двадцять сьомий читає книгу псалмів.

Миттю сім чи вісім голів обложили «віконечко» — всі хотіли бачити, як номер двадцять сьомий читає книгу псалмів. Щоб виправити незручність і дати нам змогу побачити номера двадцять сьомого у всій його сердечній чистоті, містер Крікль наказав відімкнути двері камери і запросити його у коридор. Уявіть собі, кого ми з Тредльсом побачили в особі цього знаменитого двадцять сьомого? Не кого іншого, як Урію Гіпа!

Він впізнав нас одразу і, виходячи з камери, сказав з властивою йому гримасою:

— Як ваше здоров'я, містере Копперфілд? Як ваше здоров'я, містере Тредльс?

Ця сцена здивувала всю присутню компанію. Мені навіть здалося, що всі були зачудовані, як це номер двадцять сьомий без найменшої гордості вдостоює нас своєю увагою.

— Ну, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль, співчутливо і водночас захоплено поглядаючи на в'язня. — Як ви почуваєтеся сьогодні?

— Я дуже смиренний, сер! — відповів Урія Гіп.

— Ви зав­жди такий, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль.

Тут інший джентльмен надзвичайно заклопотано спитав:

— Чи вам тут цілком зручно?

— Так, дякую вам, сер, — сказав Урія Гіп, обернувшись у той бік. — Значно зручніше, ніж було поза цими стінами. Я бачу тепер свої помилки, сер. Це саме й робить моє перебування тут зручним.

Багато джентльменів дуже розчулились, і один із них, протиснувшись уперед, зворушено спитав:

— Як подобається вам м'ясо?

— Дякую, сер, — відповів Урія, обертаючись до того, хто запитав. — Вчора воно було твердішим, ніж можна було б бажати, але мій обов'язок терпіти. Я наробив помилок, джентльмени, — вів далі Урія, з ніжною посмішкою озираючись навколо. — І я повинен без скарг терпіти наслідки.

Присутні забурмотіли — почасти від приємності при вигляді небесного стану душі номера двадцять сьомого, почасти від обурення на економа, який дав підставу до скарги (що її містер Крікль негайно ж відзначив у своїй записній книжці). Коли все заспокоїлося, номер двадцять сьомий стояв між нами, ніби відчуваючи себе першим і найважливішим експонатом у славетному музеї. Щоб нас, новаків, одразу залити і засліпити променистим сяйвом, віддали наказ випустити і номер двадцять восьмий.

Я вже був такою мірою пройнятий здивуванням, що лише трохи більше здивувався, коли вийшов містер Літтімер, читаючи повчальну книжку.

— Двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах, який досі ні слова не зронив, — минулого тижня, мій хлопче, ви скаржилися на какао. Яке воно у вас тепер?

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер, — тепер його краще готують. Якщо мені дозволено було б сказати, сер, то здається, що молоко, на якому його варять, не зовсім чисте. Але я дуже добре знаю, сер, що в Лондоні молоко зав­жди підробляють, і що в чистому вигляді його дуже важко дістати.

Мені здавалося, що джентльмен в окулярах вихваляється номером двадцять восьмим, як урочистим конем, у змаганні з містером Кріклем і його номером двадцять сьомим. Кожен з них мав свого власного протеже.

— Який стан вашого духу, двадцять восьмий? — питав джентльмен в окулярах.

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я бачу тепер свої помилки, сер. Я дуже тривожуся, коли згадую про гріхи моїх колишніх товаришів, сер, але вірю, що вони їх спокутують.

— Але самі ви відчуваєте себе щасливим? — спитав джентльмен в окулярах, заохочуючи його кивком голови.

— Дуже вдячний вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я цілком щасливий.

— Чи немає у вас на серці ще якогось бажання? — спитав джентльмен в окулярах. — Якщо є, то висловіть його, двадцять восьмий.

— Сер! — сказав містер Літтімер, не підводячи очей. — Якщо я не помиляюся, то серед присутніх тут є один джентльмен, якого я знав ще в своєму колишньому житті. Може, буде корисним для цього джентльмена дізнатися, сер, що я приписую всі мої колишні помилки тій обставині, що я провадив несвідоме життя на службі в молодих людей і дозволив