Іван Іванович Білик - Яр

— Коли можна рушати.

Олега мої слова, здається, ніскільки не здивували. Він звернувся до свого товариша.

— Познайомтеся, пане Петренко. Це най Максим Нетреба, за якого я вам казав.

Сивий чоловік надзвичайно міцно потис мені руку, сказав «Дуже приємно» й, перепросивши, мовляв, має на хвильку зайти до цієї крамнички, пірнув у найближчі двері.

Ми з Олегом домовилися про зустріч увечері на тій самій лавці в парку Високого Замку й розійшлись.

А за тиждень я опинився по той бік фронту.

Я йшов ночами, переважно ночами. У кишені в мене були дуже правдоподібні документи, у яких мовилося, буцімто я, Нетреба Максим Архипович, повертаюсь після важкої контузії й нервового струсу додому, на два місяці, що я кореспондент газети «Радянська Україна» і т. д. І, не зважаючи на таку переконливість моїх документів, я всіляко уникав зустрічатися з людьми, ішов пішки й виключно ночами. Це дуже нагадувало мандри з посвідченням Якима Литовченка в кишені. Тепер мені теж здавалося, що все написано в мене на лобі й при першій же перевірці документів я або сам себе викажу, або ж мене просто хтось упізнає. Найбільше ж од усього боявся провалу. Я мусив будь-що дістатися Яру. Вирішив піти й розповісти там усю правду, нічого не втаївши, і віддати себе в руки людей, які мене уважно вислухають і розберуться в тій плутанині, у якій я заплутався не без їхньої допомоги й заплутуюся що день то дужче.

Ця думка з'явилася в мене ще тоді, коли я, кинувши Олегові «Робіть це без мене», лежав у своєму ліжку на квартирі в старого залізничника Перевери й марно силкувався заснути, до безтями нижучи намисто нескінченних чисел. Іншої такої нагоди в мене вже не буде, а якщо й з'явиться, то чи стачить сил і волі, і я поклав собі добутися до Яру, хоч би там що.

Я йшов ночами, на світанку знаходив пришиб де-небудь у копиці злежаного сіна чи в покинутій хаті. Лише вряди-годи заходив у село чи містечко, щоб поповнити запас харчів. Це доводилося робити не дуже часто, кілометри поволі намотувалися й намотувалися на крокву моїх добрячих солдатських кирзяків, і я часом порівнював цю подорож із тією, давнішою, що почалася в тундрі Колими.

Тринадцятого квітня на світанку я поминув Білу Церкву, п'ятнадцятого благополучно переправився на той бік Дніпра кілометрів за десять від Канева — рибальським плоскодонним човном. У Гельм'язеві побачив густі колони військ і вирішив звернути трохи південніше — на Золотоношу. Але, не дійшовши до міста, пошукав прихистку на день. Та хоч як старався, хоч скільки йшов, а докруж було поле й поле, рівне, мов долоня, тільки де-не-де поцятковане плескатими горбиками половецьких могил. Ні скирти, ні бодай поганенького хутірця. І неначе на зло мені пустився дощ, рясний і холодний, а вже розвиднилось.

Дорогою йти далі я не наважився, незабаром мав початися рух на дорогах, а рілля розгрузла, і ноги мої враз перетворились на пудові гирі. Сівши на межі двох колгоспних ланів, я подумав трохи й знову рушив. Просто мене, за кілометр або півтора, видніло село. Я не знав ні його назви, ні чи є в ньому солдати, але йшов і йшов. Я геть вимок і змерз, до того ж і торбина моя спорожніла й треба було купити чогось їстівного.

Давши гака, щоб не було видно, з якого боку йду, я постукав у крайню хату. Відчинила мені вже немолода жінка в латаній-перелатаній спідниці. Дощ лив і лив, і я попросився:

— Пустіть обсушитися.

— Уходте, — сказала жінка й пропустила мене в сіни.

Я ввійшов і скинув свого військового кашкета без кокарди. У чисто прибраній хаті сидів дядько років за п'ятдесят. На ньому був дублений кожух, теж латаний-перелатаний, як і господинина спідниця. Господар дуже скидався з лиця на мого батька, мене аж дрижаки побили, і я, певно, затремтів, бо почулося:

— Змерзли? Дро-остуйте вам.

— Дра-ас... — прошепелявив я, збентежений і дядьковою зовнішністю, і тим, як він вимовляє наголошений звук «а» — чисто так балакають і в нашому Ярі на Черкаському кутку.

— Здо-олеку? — спитав господар.

— Здалеку, — відповів я й скинув із себе заплічну торбину.

— А куди ж ідете, далеко?

— Та далеко, — відповів я знову й невизначено махнув рукою туди, де, за моїми підрахунками, мав бути схід.

Дядько, певно, зрозумів, що багато з мене не випитає, невдоволено поворушив сивими вусами, але примирливо сказав:

— То чо ж ви не роздяго-оєтеся? Скидо-ойте своє мано-оття, хай сохне.

Господиня внесла в хату якогось сміття й підкинула в ніч, де вже налилося.

— Зало-озьте на піч, — сказала вона. — Ви що ж так ро-оно в дорозі присто-оли? Уночі хіба йшли?

— Та вночі, — знехотя визнав я й поквапивсь одвернути її увагу: — Я й тут зігріюся, не турбуйтесь. — Тоді підсунув дядькові свого кисета й спитав: — Чи не можна купити в селі чогось їстівного? Я добре заплачу.

Грошей було в мене чимало — Попович подбав. Старі заходилися радитись, де б і в кого можна знайти сала, і розмова пішла безпечною для мене стежкою.

А надворі лило, і мені не лишалось нічого іншого, як сидіти й підтримувати глибокодумну розмову про сало, пильнуючи, щоб не схибити на щось більш слизьке. Так і смеркло. Баба десь купила для мене дві чверті сала, півшматка я віддав їй, вдячний за те, що прихистила мене й нагодувала. Стара дуже розчулилася й підморгнула чоловікові. Той буркнув:

— Та піди до Хвеськової...

Баба кинула собі на голову кухвайку,