Іван Іванович Білик - Яр

наче таблиця множення, що я ладен був узяти клунок і йти пішки, куди очі світять. Але потім очахав і лишався в Підзамчому. Між нами був фронт, який поволі, але невпинно підкочувався, й однієї згадки про це було досить і мені, і моїй ностальгії.

Однак, далі, за спиною в мене, української землі лишалося мало, і припливи суму за кожним прожитим днем частішали.

У такому душевному стані я й перебував, коли одного разу, прийшовши з роботи в другу зміну, застав удома Олега Поповича. Він сидів простоволосий між столом і шафою, як любив сидіти, приходячи до мене в Ярі. За ці нівроку Олег змінився — схуд і погрубшав, смагле обличчя свідчило про те, що він, певно, багато подорожує або принаймні буває на повітрі. Коли я ввійшов, Олег підвівся назустріч. Я тихо поздоровкався, і він мовчки, але міцно, потис мені руку.

— Привіт тобі від Марії, — сказав Олег, і гаряча хвиля радости залляла мені груди.

Марія... Подруга моєї давно минулої юности й усього життя, що здавалося тепер майже нереальним, вигаданим або побаченим уві сні.

— Де вона? — спитав я нарешті, трохи отямившись по хвилі першого збентеження.

— Буде тут улітку. Зараз вона в Польщі.

Улітку, влітку... Хтозна, що буде тут улітку, і чи буде те літо взагалі. Попович докинув, знову всівшись на своє місце між чужою шафою й чужим столом:

— У нас дитина... Хлопчик. Я випадково натрапив на її слід, абсолютно випадково...

Я стояв посеред кімнати, господарів не було вдома, і відчував, як старе, звичне почуття самотности починає вертатися до мене. Мав би радіти, що сестра жива, що їй пощастило виплутатися з чіпких лабетів жахливого часу, натомість м'яв у руках старенького капелюха й думав про те, що десь дуже далеко, так далеко, аж уявити годі, у мене теж, може, є хлопчик або дівчинка, є люди, які були й лишилися мені найдорожчими в цілому світі.

— Ось Маріїна адреса, — промовив Олег і поклав на столі довгастий клаптик синього паперу.

Я взяв клаптик зі столу й, несвідомо складаючи його й складаючи, аж доки з нього стала тоненька цупка паличка, сів коло вікна й задивився в шибку.

— Тут у вас можна запалити?

Я спочатку не зрозумів, про що йдеться, голос його розбудив мене, тоді Попович запитав удруге:

— Палити, кажу, можна тут?

Це запитання здалося мені таким дрібним і нікчемним, що я лише здвигнув плечима. Олег запалив сигарету, і коли мовчанка наша затяглася надто довго, раптом запропонував:

— Слухай, давай пройдемося.

— Що?

— Давай, кажу, трохи пройдемося. Надворі дуже тепло. Ходім!

Я байдуже встав, і ми повільно поплентали вуличками. Ішли довго, проминули Підзамче, вийшли до центру, тоді вузькими завулками побрались аж до Високого Замку. Вечір кінця того березня видався теплий і ясний, сонце стало на обрії, і ми посідали на лавці серед майже безлюдної алеї.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Олег.

Мені було видно тільки його профіль. Попович кинув недопалок, затоптав його підбором і знову промовив:

— Коли ти сидів і дививсь у вікно, мені раптом спало на думку, що тобі... неодмінно треба побувати там.

Я глянув на нього пильніше, та він заходився старанно вкручувати підбором недопалок у червону цегляну щебінку паркової алеї. Повз нас пройшло двоє молодих людей, хлопець тримав дівчину попід руку й щось тихо доводив.

— Де? — поспитав я, і передчуття стиснуло мені серце.

Коли молодята нас проминули, Олег пояснив:

— Нам треба людину, яка змогла б налаштувати зв'язок із тамтешніми групами. І коли я дививсь на тебе, мені спало на думку, що ти погодишся...

— До Яру? — проказав я неслухняним язиком.

Олег уперше подивився мені в вічі:

— Тебе там знають, це правда, але ж і ти знаєш усе й усіх і зможеш орієнтуватися. Та й досвід маєш...

Я дістав сигарети й кілька разів затягся. Олег натякав на мою втечу з колимської каторги.

— Чомусь перервався зв'язок, — сказав він. — Десь випала важлива ланка.

— Як ти це собі уявляєш? — майже грубо перебив я його.

— Та як... Дуже просто. У той бік дуже просто. Назад важче буде, але... до того часу, поки ти вертатимешся, росіяни будуть... можуть бути тут, у Львові. А туди... пересидиш фронт і підеш собі на схід.

Я встав і тихо кинув Олегові.

— Робіть це без мене.

І пішов. Під ногами в мене дрібно рипіла товчена цегла доріжки. Коли алея звернула праворуч, я подивився туди, де ми щойно сиділи. Олег був у тій самій позі, що й допіру. Я додав кроку й більше не озирався. Мені майнуло в голові, що він прийшов до мене не для того, аби повідомити про Марію, і на душі стало прикро. Я намагався більше не думати за цю зустріч. Додому повернувся пізно — господарі вже повдягалися спати. Я теж ліг і спробував заснути. Але сон не йшов, лічив до ста, двохсот і п'ятисот, по тому знову до п'ятисот і тисячі...

Та вранці раптом почав шкодувати. До самого полудня я блукав центром Львова, сподіваючись десь випадково здибати Олега, потім сходив до школи й, не даючи пояснень, повідомив, що сьогодні не буду на уроках. І знову рушив до центру. І коли діставсь до Опери й пішов хідником попід крамницями в бік пам'ятника Міцкевичу, раптом побачив Олега. Він прогулювався з якимось незнайомим сивим чоловіком.